— Так, це я, Сесіліє.
Дівчинка похитала головою:
— Я й далі не знаю, хто ти такий.
— А ось ми майже все знаємо про вас. Це так, як у дзеркалі.
— Як у дзеркалі?
Аріель так далеко перехилився вперед, що здавалося ось-ось беркицьнеться і впаде на письмовий стіл.
— Ви бачите тільки самих себе. А того, що з іншого боку, бачити не можете.
Сесілію аж пересмикнуло. Коли вона була меншою, то часто стояла у лазничці перед дзеркалом і уявляла, як з його іншого боку існує свій окремішній світ. Часом її охоплював страх, що потойбічні мешканці можуть бачити її крізь скло і підглядати за нею, коли вона отак викаблучується перед своїм відображенням. Або й гірше: ану ж комусь з них заманеться вистрибнути із дзеркала і постати ось тут, у лазничці.
— Ти уже бував тут раніше? — спитала вона. Хлопчик поважно кивнув голівкою.
— Як ти ввійшов?
— Ми всюди можемо ввійти, Сесіліє.
— Тато має звичку перекручувати замок на вхідних дверях. А вікна на зиму щільно зачиняють…
Аріель тільки відмахнувся:
— Таке не має жодного значення для нас.
— Яке?
— Зачинені двері і таке інше.
Сесілія глибоко замислилася. Це було схоже на перегляд фільму. Ось вона відмотала плівку назад і почала спочатку:
— Ти кажеш «ми» і «нас». То вас багато?
Хлопчик кивнув:
— Дуже багато. Вгадуй! Уже гаряче!
Але Сесілія не мала бажання відгадувати загадки.
— У світі живе п’ять мільярдів людей. Крім того, я читала, що Земля має уже п’ять мільярдів років. Ти задумувався над цим?