Ти ж боїшся її будинку, її подвір’я, Ігорочку? Ти боїшся її проводжати до під’їзду, боїшся залишитися сам на коротенькому вечірньому шляху до арки-тунелю, що веде на багатолюдний Кутузовський проспект…
І сам собі зізнався: так, боюсь. Боюся, дідько забирай, хоча й соромно почуватися боягузом, до болю соромно!
До болю? То чого ж боятися? Самого болю? Ну, відлупцюють тебе п’ятеро, то й що! Пригадуєш, здається, в Зощенка є оповідання про студента і моряка, що закохані в одну дівчину. Моряк регулярно колошматив студента, а той, харкаючи кров’ю, знову приходив на побачення. Навіть більше: кидався на велетня моряка з кулаками, поки той не поступився перед божевільним натиском безстрашного здихлі.
Белетристика…
А що не белетристика? Хлопці ці, королі подвір’я? Типова штампована белетристика. Герої повчальних нарисів з серії “Людина серед людей”. Про непутящих підлітків.
Однак вони існують. І боїшся ти, Ігорочку, не болю, не крові, не ножичка якоїсь золінгенівської сталі, а чогось іншого, чому і назви не придумати.
Знаєш — чого? Себе ти боїшся! Своєї безпорадності, нерішучості, цілковитої відсутності того, чого досхочу було у зощенківського студента. Ти, неслабка фізично людина, — та й підручних засобів довкола багато: палиці, дошки, цегла! — боїшся застосувати свою силу, піти на конфлікт. Живеш за принципом: нас не чіпай, і ми не зачепимо…
Проте з Пащенком порадитися слід. Він подібними комплексами, відомо, не страждає.
Попередив його:
— Треба поговорити, старий.
— У чому справа — питання! — Підготовленість у Валерки — нуль, як заведено писати про всілякі експерименти. — Надовго? А то в мене в три п’ятнадцять тренування.
— Та ні, ненадовго. На великій перерві за теплицею!
— Домовились!
Поки йшли до теплиці, мовчали. Ігор не хотів вести теревені, а Пащенко, певне, розуміючи стан друга, не ліз поперед батька в пекло.
Сіли за теплицею на складені шкільним завгоспом дошки — двадцять хвилин свободи попереду.
— Що сталося, Ігорю?
Не став приховувати, все виклав. І про Настю, і про хлопців, і про свої незрозумілі страхи. Глянув на годинника, виявилося, що на все це десяти хвилин вистачило. А думав — моторошна історія, за годину її не викладеш…
І Пащенко до неї відповідно поставився.
— Не бачу особливих проблем, старий. Звичайні піжони, мамусині синки. Батечко в закордонці побував, привіз любимому отрокові ножика, а той тепер себе кумом королю почуває.— Повторив ще раз: — Не бачу проблем. Хочеш, я з тобою ввечері піду? Я вільний. На двох вони не полізуть.
Цільна людина Пащенко. Ні в чому проблем не вбачає. А коли і вбачає, то розв’язує їх залюбки. І правильно робить! Легко йому живеться. А Ігор щоразу в сумнівах плутається, не в силі розплутати. І всі вони не розв’язані, всі вони світового значення! Але тут приходить друг Валера і каже: плюнь, все — мура, живи прямо, не мучся.
Адже має він рацію, певне…
А Пащенко розвивав тему далі: