— Дай, мабуть… — отак недбало, погляд з-під опущених вій.
— Не хочеш, не треба. І нічого себе примушувати. Тут Ігор злякався, що перегнув, похапливо заговорив:
— Ти що, Наталко, з глузду з’їхала? За кого ти мене маєш? Давай телефон, не мороч голову, вже й поламатися не можна.
— З іншими ламайся. — Проте телефон назвала, і Ігор записав його до записничка на літеру “н”.
А як прийшов додому, то відразу і подзвонив.
На тому кінці приємний жіночий голос:
— Слухаю вас.
— Добридень, здрастуйте, будь ласка, Настю…
— Це я.
— А це я. Ігор мене звати.
— Здрастуйте, Ігорю. Рада вас чути. — Ось вона, необов’язкова ввічливість! — Як ваші справи?
— Справи чудові.
Цікаво, що вона мала на увазі? Чи знову ввічливість?
— Все вчора встигли зробити?
Он воно що…
— Так, усе. А як ви додому добралися?
— Дякую, добре.
— А що ви сьогодні ввечері робите?
— Взагалі-то вільна. Взагалі-то — це варіант захисту.
— Ви не будете заперечувати, якщо я попрошу вас про зустріч?
Оце так завернув! Пащенко помер би від заздрощів.
— Попросіть.