Що каже підручник з “Історії СРСР” про події громадянської війни у вісімнадцятому році? На жаль, замало і похапцем, загальні факти майже без коментарів. У спеціальних наукових дослідженнях про це пишуть, безумовно, вагоміше. Але також не белетристика. Ні Ключевський, ні Соловйов, тим паче Костомаров до цих часів не дожили. А шкода: вони вміли цікаво писати.
Факти, факти, факти…
Досвідчений історик знаходить їх, підсумовує, препарує, і кінцевий аналіз його точний і незаперечний. Істориків готують, наприклад, на істфаці в МДУ. А хто, скажімо, проаналізує психологію людей, ну, хоча б тих, хто воював у громадянську? Хоча б того комісара, якого стратили в Іванівці?
Психологія — справа літератури, а література, на жаль, не така точна, як історія. З іншого боку — сказано: над вимислом слізьми обіллюся. А вже час над правдою слізьми облитися, бо ж правда жахливіша за вимисел…
Ні, добрий історик все-таки має бути і психологом, вважав Ігор, бо ж факти фактами, але за кожним з них — люди. Кажуть пишномовно — творці факту. Які люди — такі й факти, така Історія.
Ось про що він поговорить з Пеліканом, який, до речі, також якусь свою Історію творить, метушиться, а вона, його Історія, сама собою у велику ввіллється, в Історію громадянської війни, в Історію великого часу, про який у підручнику написано сорок нудних сторінок. І все.
Сьогодні на уроці розважив однокласників. Підняв руку.
— В чому річ, Бородін?
— Алевтино Іванівно, як ви до підручника з історії ставитеся?
Певне, не зрозуміла запитання, але на всяк випадок відповіла жартом:
— З повагою, Ігорю. А ти?
— Добре, що у нас на уроках цікаво. А якщо ваш предмет вчити за підручником, нічого, окрім нудьги, не виникає: залізобетонно написано, жодного живого слова…
Ігор стояв біля столу, Алевтина гуляла біля дошки, а клас з цікавістю завмер: що ж вона відповість? Та Алевтина розумниця, іншого Ігор від неї і не чекав: не стала сперечатися, погодилася з очевидним.
— Авжеж, нуднуватий підручник. Та й скоромовки там багато. Але хто з вас на істфак піде, підніміть руки? Отож-то, один Бородін, вибачте за риму. Один з класу — для мене вже приємно, тепер в історики мало хто йде, тепер у фізики прагнуть. Або в лірики. Втім, тобі, Ігорю, слабкий підручник не завадив зацікавитися історією? Ні. Значить, не в підручнику справа. Підручник, любий друже, потрібний для того, щоб погортати його вдома, згадати те, про що педагог на уроці говорив, цифри та факти в пам’яті поновити. І не більше. Правда, це я з бідності так вважаю. Хотілося б, звичайно, щоб підручник з історії читався, як детектив.
Переконливо. Але Ігор не здавався.
— Факти фактам різниця, Алевтино Іванівно. Про громадянську війну хоча й мало написано, але як байдуже! Про такий час треба поеми складати…
Посміхнулася.
— Вони складені. І не одна. Сам знаєш. А це, повторюю, підручник. Ти що, громадянською війною почав цікавитися? А як же Смутний час, самозванці, бояри?
— То, по-вашому, і передумати не можна? — туманно пояснив Ігор і сів, відчуваючи, що Алевтина виявилася сильнішою у полеміці. Та й вона має рацію: підручник — це довідковий посібник, а лірику до довідника не запхнеш. Чи психологію.
Пащенко після уроків помчав на тренування, нові висоти долати. Наталка підійшла до Ігоря, запитала:
— Тобі Настин телефон дати? — Запитала ображено, мовляв, чому доводиться нав’язувати, чому сам не поцікавився?
А не поцікавився, тому що не готовий був. Шість уроків відсидів, морально готувався. Це вам не жарти — підійти до однокласниці і, по суті, признатися, що її подруга тобі небайдужа. Так що Наталка, сама того не знаючи, виручила Ігоря.