Раптом він знову запитав.
— А ти пам'ятаєш дім свого батька в Луїсвіллі?
— Трошки, сер, адже це було так давно.
Кларенс пам'ятав, що той дім зовсім не був схожий на будинок, в якому він жив в Сен-Джо, але вроджена соромливість не дозволяла йому вдаватися в подробиці. Все ж він сказав, що, на його думку, будинок був великий. Почувши таку скромну відповідь, чоловік подивився на хлопця ще пильніше.
— Отже, твій батько — полковник Гамільтон Брант з Луїсвілля, правда? — ще раз перепитав чомусь чоловік.
— Так, — сумно відповів Кларенс.
— Гаразд, — весело сказав його новий друг, немов бажаючи відігнати якусь нав'язливу думку. — Ходімо вечеряти.
Коли вони ввійшли до намету, Кларенс помітив, що стіл було накрито лише для господаря, його дружини та ще одного чоловіка, якого вони звали просто Гаррі, сам же Гаррі звертався до них не інакше, як «містер Пейтон» і «місіс Пейтон». Усі інші, чоловік дванадцять, розташувалися біля табірного вогнища і, як видно, не скучали там. Якби у хлопця була можливість вибирати, він, звичайно, приєднався б до них — почасти тому, що, як йому здавалося, так зробив би всякий мужчина, а почасти тому, що боявся нових запитань.
Але в цей час Сюзі, що влаштувалася на високому стільці, показала йому на вільне місце поруч з собою.
— Кларенс, — промовила вона раптом, як завжди щиро й безпосередньо, — на вечерю будуть курчата, яєчня з шинкою, гарячі грінки та варення, і місіс Пейтон каже, що мені можна все їсти.
Кларенс відчув себе відповідальним за її поведінку і, помітивши, що Сюзі схопила пухкою ручкою виделку за середину і готова за своєю звичкою встромити її в перший-ліпший шматок на блюді, сказав тихенько:
— Так не можна!
— Можна, можна, серденько моє, — сказала місіс Пейтон, ніжно посміхаючись Сюзі, і кинула докірливий погляд на Кларенса. — Їж все, чого тобі забажається!
— Це ж виделка, — прошепотів збентежений Кларенс, помітивши, що Сюзі має намір поколотити виделкою молоко в чашці.
— А от і ні, Кларенс, це просто розколота ложка, — сказала Сюзі.
Але місіс Пейтон була в такому захопленні, що не помічала цих дрібниць, вона безперестанку підкладала найкращі шматки на тарілку Сюзі, забуваючи про свою власну, і лише зрідка відривалася, щоб відкинути назад кучеряве волосся, що спадало дівчинці на лоб. Містер Пейтон сидів поруч спокійний і задоволений. Раптом погляди чоловіка й жінки зустрілися.
— Вона була б уже така, як ця дівчинка, Джон, — промовила ледве чутно місіс Пейтон.
Джон Пейтон мовчки кивнув головою і, відвернувшись, став дивитися в нічну темряву. Чоловік, якого звали Гаррі, також втупив неуважний погляд в свою тарілку, ніби читаючи молитву.
«Хто це «вона»? — думав Кларенс. — Чому з вій місіс Пейтон скотилися дві сльозинки і впали Сюзі з чашку з молоком?» А Сюзі навіть нічого не сказала. Лише згодом Кларенс дізнався про те, що Пейтони втратили свою єдину дочку. Сюзі, сама того не підозрюючи, викликала в серці місіс Пейтон і смуток і ніжність.
— Я гадаю, що завтра вранці ми доженемо їх караван, якщо вони не знайдуть нас уночі, — сказала, глибоко зітхнувши, місіс Пейтон і сумно глянула на Сюзі. — Може, навіть деякий час ми зможемо їхати разом з ними, — додала вона невпевнено.
Гаррі посміхнувся, а містер Пейтон відповів серйозно:
— Боюсь, що з цього нічого не вийде, коли б ми й хотіли подорожувати в компанії. Крім того, — додав він тихіше, мене турбує те, що до цього часу ніхто не розшукує дітей. Піт і Ганк весь час патрулюють на дорозі.