Леді забрала дівчинку до себе в фургон, і через деякий час Сюзі вийшла звідти вмита, з завитим волоссям, в бантиках, як лялька. Кларенс лишився з чоловіками.
— Ну, хлопчику, ти ж мені ще не сказав, як тебе звуть?
— Кларенс, сер.
— Це тебе Сюзі так зве. А далі як?
— Кларенс Брант.
— Чи ти не родич, бува, полковника Бранта? — неуважно кинув другий.
— Це був мій батько, — відповів хлопець, і обличчя його прояснилося: виходить, хтось із них знав його батька, і він відчув себе вже не таким самотнім.
Чоловіки перезирнулися. Начальник каравану глянув з цікавістю на хлопця і сказав:
— Отже, ти син полковника Бранта з Луїсвілля?
— Так, сер, — відповів хлопчик, невиразно відчувши якусь неприємність. — Але він уже помер, — додав він.
— Он воно як! А коли ж він помер?
— О, давно вже! Я його майже не пам'ятаю. Я був тоді зовсім маленький, — сказав хлопець, ніби виправдуючись.
— То ти, виходить, не пам'ятаєш батька?
— Ні, — промовив Кларенс. Він почав відповідати з впертістю, властивою вразливим дітям, коли їм бракує вміння висловити свої почуття. Він майже нічого не знає про батька, і це викликає якусь підозру у цих людей, йому стало особливо прикро, коли один з чоловіків, який, певно, не зрозумів його або не повірив йому, відвернувся і засміявся.
— А як ти потрапив до каравану Сілзбі? — запитав перший чоловік.
Кларенс, як завчений урок, коротко повторив, що він жив з тіткою в Сен-Джо, що мачуха влаштувала його в караван Сілзбі і, що в Каліфорнії, куди прямував караван, він мав зустрітися з кузеном. Він і сам розумів, що суха й нецікава розповідь буде не на його користь, але що ж поробиш.
Перший із співбесідників, начальник, замислився, потім глянув на засмаглі руки Кларенса. Раптом обличчя його знову освітилося добродушною посмішкою.
— Ти, певно, голодний?
— Так, — ніяково відповів Кларенс. — Але…
— Але що?
— Я хотів би трошки помитися, — промовив він невпевнено, подумавши при цьому про чистий намет, про охайну леді, про бантики в кучерях Сюзі.
— Ну, звичайно, — схвально кивнув головою його співбесідник, якому це, видно, сподобалось. — Ходімо зі мною. — І він привів його в фургон, де замість бляшаного таза і простого мила, до яких Кларенс звик в каравані Сілзбі, хлопчик побачив умивальник з фарфоровою мискою і брусок пахучого мила. Стоячи поруч, чоловік не без задоволення спостерігав, як хлопець миється, від чого Кларенс почував себе не зовсім зручно.