Я знав його мову, але удав, що не розумію.
А лейтенант нічого не переклав. Генерал попросив зв'язати його з англійською консульською службою в Стамбулі.
Вислухавши переклад, полковник засміявся:
— Ви надто поспішаєте, генерале. Коли настане час, ми самі повідомимо, кого слід. І майте на увазі — ви не в Англії.
Ніколов насупився. Як я зрозумів, він чекав не такої зустрічі.
Підполковник продовжував оглядати нас. Мабуть, не раз бачив утікачів з Болгарії, але колишнього генерала та недавнього лейтенанта й студента — навряд. Нічого не запитавши, наказав замкнути нас у камеру. Генерал спробував протестувати, але його наче й не почули. На протести не зважили й вартові. Нам не дали ніякої їжі. А ми ж сподівалися плову й баклаги!..
Генерал Ніколов бурмотів прокльони на адресу турків, яких лише добу тому величав людьми «вільного» світу.
На світанку ми почули шум автомашини. На сходах затупотіло багато ніг. Нас привели в кабінет підполковника. Там сидів і курив сигару якийсь цивільний пан, біля нього — ще один.
Ми стали коло дверей, як і годиться в'язням. Ніколов вдивлявся то в одного, то в другого, неначе сподіваючись впізнати знайомого.
— Хотів би я запитати, чи серед панів є англієць? Чоловік з сигарою відказав:
— Ми обоє англійці.
— Прошу вас, панове, — задихано сказав Ніколов, наче боячись, що його примусять замовкнути. — Прошу вас, повідомте у ваше консульство. Сподіваюсь, там уже знають про мою втечу з Болгарії. Мене звуть Геннадій Ніколов.
Чоловік із сигарою встав і вклонився:
— Так, ми знаємо, що генерал Ніколов готовий перейти до Туреччини. Мене відрядили супроводжувати вас.
— А пан, з яким я прийшов?
— Не в моїй владі вирішувати це питання. І я тут гість. Він залишиться в розпорядженні відповідних турецьких органів, поки вони не з'ясують усе, що їм потрібно, відносно його особи.
— Але прошу вас, — гарячкував генерал, звертаючись до перекладача, — це перевірена людина. Хлопець допоміг мені втекти, його переслідує влада, батька його також переслідують комуністи.
Англієць безпорадно знизав плечима.
Ніколов повернувся до мене й також знизав плечима.
— Шкодую, друже. Зараз я безсилий, але не тривожся. Завтра-позавтра я усе владнаю, і тебе привезуть до мене.
Ніколов та англійці вийшли, і відтепер почалося моє справжнє ходіння по лезу бритви.
Мене одвели в камеру й через кілька годин знову покликали в кабінет. У кріслі сидів русявий чоловік. Він здався мені артистом, який мріє про свою коронну роль. Усього його огортав дим із люльки.