Так звичайно сидів мій друг Райко Моряк. Тільки замість сигари або люльки до нижньої губи його була приліплена дешева цигарка. Він промовляв крізь дим, наче піфія:
— Розвідники, брате мій, бачать і знаходять те, що інші не можуть побачити і знайти. їхні сліди на дорогах важко помітити, зате в душах людей од їхніх добрих справ завжди залишаються сліди. Це ремесло найсміливіших і найчистіших, мій хлопче!
Скільки днів і ночей я готувався до цієї зустрічі, скільки тренувався, а ось відчув гидкі мурашки страху на своїй шкірі! І проковтнув таблетку своїх надійних ліків: «Тримайся, Hace! Не забувай, що ти сильніший за них і що твій учитель Райко Моряк!»
Біля того з люлькою стояв молодик з фізіономією досвідченого кельнера. Ад'ютант, секретар або перекладач. А може, і все разом.
Коли я увійшов, отой з люлькою встав і подав мені руку. Вказав на крісло з протилежного боку столика. Перекладач попросив розповісти про себе все від початку до кінця.
Я говорив, молодик перекладав, а все ще не відомий мені начальник стояв коло вікна спиною до мене.
Спливали години. Я був голодний, спраглий, хотілося курити, а запитання все не вичерпувались.
— Що ж це виходить, пане, — говорила люлька, — вас, колишнього офіцера, звільнили, потім вигнали з університету, і все для того, щоб створити легенду, наче вас переслідує влада?
— Але це можна перевірити!
— Оці вірші й статтю ви написали, щоб замилити нам очі?
— Генерал Ніколов знає, я написав їх, коли ховався у монастирі.
— А де гарантія, що ви обоє з генералом не завербовані комуністами?
— Уся Болгарія знає, що генерала Ніколова засуджено на двадцять років ув'язнення.
— А звідки у вас ці грубі гроші? Чи не заздалегідь підготовлені?
— Ігумен дав нам на дорогу.
— Ваші відповіді правдоподібні, але непереконливі. Відпустили мене аж надвечір, попередивши, що, коли ранком не розповім, як і для чого закинутий у Туреччину, розраховувати не буде на що. Адже мені добре відомо, які можуть бути наслідки, особливо коли розслідування триватиме у Стамбулі.
У Стамбулі слідство справді розпочалося в другій половині наступного дня.
Я опинився в такій же військовій канцелярії, тільки без тяжкого духу онуч і дьогтю. Сидів на звичайному стільці, витертому такими же штанами, як і мої. Допитували мене американці. Отого з люлькою серед них не було.
На столі розгорнули карту Болгарії. Звеліли нанести на неї всі військові підрозділи, які я знаю. Наніс кілька. Вони не виявили ніякого інтересу. Певно, нічого нового я їм не сказав, але вони повірили, що я не приховую військових таємниць. Принесли іншу карту — розташування аеродромів — і зажадали, щоб я сказав, чи правильно вони позначені. Вони «розставили» аеродроми біля кожного міста уздовж південного кордону. Я виправив деякі їхні «помилки», за допомогою яких вони перевірили, чи я розуміюся на військових справах і чи розповідаю те, що знаю.
Це скидалось на початок серії перевірок.
Перекладач гортав папку, на обкладинці якої було написано болгарською мовою: «Досьє». Відомий трюк для слабкодухих і недосвідчених.
— Розкажіть докладно, котрими шляхами, коли і як дісталися до кордону.