Збагнувши, що кордон уже за нами, отець Никодим упав на землю й поцілував її, а тоді обійняв мене.
— Дякую тобі, хлопче! Твій труд буде оцінено й винагороджено!
Він радів, хоч і досить стримано, я ж мав свої клопоти.
«Край безглуздям, Hace. Зараз ти потрапив у вовчу пащу й начувайся, щоб не проковтнули тебе передчасно».
— Отче, рано радієте. Ми ще не знаємо, як нас тут зустрінуть.
— У Туреччині добре знають, хто я, час і тобі вже взнати. Ти чув про генерала Ніколова?
Я виструнчився і за секунду відповів, наче молодий солдат:
— Так точно, чув.
— Я служив в армії і після Дев'ятого вересня, але минулого року мене звільнили, спробували арештувати, і я втік. Декого з моїх колег засудили, інші на чужині. Один підполковник зараз у Стамбулі, він уже знає, що я прибуду туди.
— Тільки поки ми прибудемо…
— Не турбуйся, ти будеш зі мною. У Болгарії ти був сміливішим, а тут що трапилось?
— У Болгарії, пане генерал, я знав тих і сих, а тут у мене — жодного друга.
— А я? Чи я не друг тобі? Адже саме завдяки тобі я вислизнув!
На кордоні почулися постріли, неясні команди.
— Аж тільки зараз нас помітили, — сказав я.
— Ходімо! — проказав він.
Ми пішли до турецького поста. Пішли…
Цієї ж ночі нас одвезли в Лозенград. Гадаю, що в Лозенград, зважаючи на тривалість поїздки.
Ввели у якийсь штаб. Перед входом стояли вартові. Будівля була часів Балканської війни. Видно, ще відтоді вона пропахла духом онуч і дьогтю.
Увійшли в якийсь кабінет. З його умеблювання я зробив висновок, що господарем тут начальник середнього рангу. В кабінеті нікого не було. Лейтенант, який привів нас, запропонував сісти. На сходах почувся тупіт, і до нас влетів офіцер з погонами підполковника.
Він зупинився, уперши кулаки в боки, і втупився в нас. Брови насупив, але в очах прозирала цікавість. Якби мав у руці стек, я вважав би його за кіннотника.
— Втікачі од комунізму, — проказав турецькою мовою.