І я пішов.
Переклав Юрій Лісняк.
Мій прегарний новий годинник півтора року йшов добре — не відставав, не забігав уперед, не зупинявся, і ніщо в ньому не ламалось. Я вже повірив був, що його судження про час непохибне і що механізм його не підвладний ні старості, ні смерті. Та врешті я якось забув накрутити його вранці, і він зупинився. Це, як відомо, недобрий знак, що віщує тяжке й неминуче лихо, і мені стало сумно. Та помалу я заспокоївся, наставив годинник навгад і прогнав геть свої передчуття й забобони. А другого дня зайшов до найкращої годинникової крамниці, щоб мені його наставили на точний час. Сам господар узяв годинника з моїх рук і почав оглядати. Тоді сказав: «Він у вас відстає на чотири хвилини, треба трошки повернути регулятор». Я хотів його спинити, розтлумачити, що годинник весь час ішов дуже точно. Та де там! Ця капустяна голова бачила тільки, що він на чотири хвилини відстає і що регулятор треба трошки повернути. Отож, поки я тупцяв навколо нього та благав нічого не чіпати в годиннику, він незворушно й безжально зробив своє чорне діло. І мій годинник почав поспішати. Він забігав уперед що день, то швидше. Через тиждень його вже охопила люта гарячка, і пульс у нього підскочив до ста п’ятдесяти в затінку. А через два місяці він лишив далеко позаду всі годинники в місті й на тринадцять з гаком днів випередив календар. Ще кружляло в повітрі жовте листя, а він уже тішився листопадовим сніжком. Він розоряв мене, кваплячи оплату квартири, всіляких рахунків тощо, аж нарешті мені терпцю не стало, і я поніс його до годинникаря. Той спитав мене, чи годинника вже коли лагодили. Я відповів, що ні, досі не було такої потреби. Тоді він із кровожерною втіхою на обличчі розкрив годинник, устромив собі в око якусь чорну чарочку і втупився в механізм. Потім сказав, що годинника треба почистити й змастити, а також відрегулювати — приходьте, мовляв, через тиждень. Почищений, змащений і відрегульованній, мій годинник став іти так повільно, що його цокання дуже скидалось на похоронний дзвін. Я почав спізнюватись на поїзди, пропускати умовлені побачення; дійшло навіть до того, що я лишився без обіду. Триденну пільгу на сплату боргу годинник розтяг до чотирьох днів, і на мене подали в суд. Я помалу зсунувся назад у вчорашній день, тоді в позавчорашній, потім у минулий тиждень і нарешті усвідомив, що плентаюсь один як палець у позаминулому тижні, а весь світ давно зник з очей далеко попереду. Я відчув, що десь глибоко в душі моїй заворушилась потаємна приязнь до мумії фараона в музеї, бажання погомоніти з нею, поділитись новинами. Тоді я знову пішов до годинникаря. Той у мене перед очима розібрав годинник до останнього гвинтика й сказав, що у ньому «зігнулася цівка» і що на ремонт потрібно три дні. Після того ремонту годинник пішов добре, але тільки пересічно, так би мовити,— не більше. Півдня він гнав уперед як навіжений і так стугонів, рипів, сичав, чмихав та порскав, що я не чув своїх власних думок, і жоден годинник у всій країні не міг за ним угнатися. Та другі півдня він дедалі сповільнював хід і чвалав ледве-ледве, аж поки всі годинники, що їх він повипереджав, знову наздоганяли його. Зрештою через двадцять чотири години він перетинав лінію фінішу точно до хвилини. Загалом він ішов цілком чесно й сумлінно, і ніхто не міг би сказати, що мій годинник проходить більше чи менше, ніж повинен. Однак пересічна точність — це для годинника чеснота не дуже велика, і я поніс його ще до одного годинникаря. Цей сказав, що в ньому зламався кривошип. Слава богу, що не гірше щось, відповів я. Сказати правду, я знати не знав, що воно за кривошип, але навіщо показувати себе невігласом перед незнайомою людиною? Годинникар полагодив кривошип; проте скільки годинник виграв на цьому, стільки він утратив на іншому. Він почав іти, коли йому заманеться: трохи пройде, тоді зупиниться и трохи постоїть. А зупиняючись, щоразу відбивав назад, наче старовинний мушкет. Кілька днів я підмощував вати на грудях, та нарешті поніс годинник ще до одного майстра. Цей розібрав його вщент і довго крутив увесь той дріб’язок під лупою, тоді сказав, що є якась несправність у спусковому механізмі. Усунувши ту несправність, майстер знову склав і накрутив годинник. Після цього він почав іти добре, тільки щоразу за десять хвилин до десятої обидві стрілки зчіплювались, мов ножиці, і далі вже крутились у парі. Навіть наймудріший у світі мудрець не зміг би добрати, котра ж година на тому годиннику, отож я знову поніс його лагодити. Новий майстер сказав, що в ньому погнулося скло і ходова пружина теж нерівна. Іще він додав, що час уже підбити йому підметки. Все те він зробив дуже добре, і відтоді годинник мій почав справляти свою службу цілком задовільно, хіба що час від часу, як він пройде зовсім спокійно годин вісім, щось у ньому всередині раптом сприсало, і він починав дзижчати, наче джміль, а стрілки — крутитися так швидко, що їх не можна було розрізнити: вони зливались у суцільне напівпрозоре кружало над циферблатом. Дальші двадцять чотири години годинник пробігав за шість-сім хвилин, а тоді, бемкнувши, зупинявся. З важким серцем пішов я знову до годинникаря. Стежачи, як він розбирає годинник, я готувався вчинити йому суворий перехресний допит, бо справа ставала серйозною. Я заплатив за годинник дві сотні доларів, а на всі ремонти пішло вже, здавалось мені, тисяч дві чи три. Та, дивлячись на годинникаря и чекаючи, що він скаже, я зненацька впізнав у ньому давнього знайомого, колишнього пароплавного механіка, ще й механіка поганенького. Він уважно оглянув усі деталі, як і інші годинникарі, а тоді так само впевнено оголосив свій вирок. Він сказав:
— Забагато пари дає, треба запобіжний клапан попустити.
Я вколошкав його на місці й поховав своїм коштом.
Мій покійний дядько Вільям, бувало, любив приказувати, що добрий кінь доти добрий, поки не поносить хоч раз, а добрий годинник — поки не побуває в руках у годинникаря. Іще він часто дивувався: куди воно діваються всі невдахи бляхарі, та зброярі, та шевці, та ковалі, та механіки, але ніхто ніколи не міг йому того пояснити.
Переклав Феофан Скляр.
Кілька місяців тому партія незалежних висунула мою кандидатуру на посаду губернатора великого штату Нью-Йорк проти кандидатур містера Джона Т. Сміта і містера Бленка Дж. Бленка. Я невиразно відчував, що маю важливу перевагу перед ними, а саме: незаплямовану репутацію. Неважко було переконатися з газет, що коли ці пани й знали, що означає мати добре ім’я, то це було в далекому минулому. Було ясно, що за останні два роки вони загрузли по вуха у всілякій мерзоті. Але хоч як радів я зі своєї переваги і потай втішався нею, якийсь струмінь неспокою каламутив глибини мого щастя: адже доведеться почути своє ім’я поряд з іменами таких затятих злочинців! Це бентежило мене дедалі більше. Зрештою я звернувся за порадою до своєї бабусі. Відповідь була швидка й рішуча. Бабуся писала:
За все своє життя ти не зробив жодного вчинку, якого можна було б соромитися. Поглянь у газети, поглянь — і ти зрозумієш, що за людці містери Сміт і Бленк, а тоді вирішуй, чи захочеш ти принизитися настільки, аби вступити з ними в політичну боротьбу.
Саме це й не давало мені спокою! Я не спав ту ніч ані хвилини. Зрештою я вже не міг відступати. Виборці виявили мені довіру, і я мусив боротися до кінця. За сніданком, недбало переглядаючи газети, я натрапив на замітку, що, правду сказати, цілком приголомшила мене:
Лжесвідчення. Можливо, тепер, виступаючи перед народом як кандидат в губернатора, містер Марк Твен зволить пояснити, за яких обставин тридцять чотири свідки спіймали його на порушенні присяги у Вокавоку (Кохінхіна) в 1863 році? Лжесвідчення було зроблено з наміром відсудити в бідолашної вдови-тубілки та в її беззахисних дітей мізерний клаптик землі з кількома банановими деревами — єдине, що давало їм змогу зводити кінці з кінцями. Містер Твен зобов’язаний у своїх же інтересах і в інтересах виборців, на чиї голоси він розраховує, роз’яснити цю історію. Чи наважиться він?
Я трохи не луснув від подиву! Який зухвалий, мерзенний наклеп! Я ніколи не був у Кохінхіні. Я не маю ніякого уявлення про Вокавоку! Я не міг би відрізнити бананове дерево від кенгуру! Я просто не знав, що робити. Я був розлютований, але цілком безпорадний. Минув день, а я так нічого й не придумав. Наступного ранку в тій самій газеті з’явилися такі рядки:
Знаменно! Слід зауважити, що містер Твен багатозначно мовчить з приводу свого лжесвідчення в Кохінхіні!
(Далі протягом усієї виборчої кампанії ця газета називала мене не інакше, як «Безчесний Клятвопорушник Твен») .
Потім інша газета вмістила таке:
Хотілося б знати. Чи зволить новий кандидат в губернатори відповісти тим із своїх співгромадян (які наважуються голосувати за нього!) на одне цікаве питання: як могло статися, що його товариші по бараку в Монтані, які раз у раз «губили» дрібні речі і завжди знаходили їх або в кишенях містера Твена, або в його «валізі» (газеті, в яку він загортав свої пожитки), мусили зробити містерові Твену, задля ж його власної користі, дружнє застереження: обмазавши дьогтем та вивалявши у пір’ї, пронести по вулицях верхи на жердині, а потім порадили назавжди покинути те місце, яке він займав у таборі? Чи діждемося ми відповіді?
Хіба можна було вигадати щось мерзенніше? Адже я ніколи в житті не був у Монтані!
(Відтоді ця газета звичайно називала мене «Твен, Монтанський Злодій» .
Тепер я став брати в руки газету з деяким острахом,— так само, як піднімав би ковдру, боячись знайти у себе в ліжку гримучу змію.
Одного разу мені потрапило на очі таке:
Наклепника виведено на чисту воду! Майкл О’Фленеган, есквайр з Файв-Пойнтса*, містер Снаб Рафферті і містер Кетті Малліген з Уотер-стріту під присягою засвідчили, що підла заява містера Марка Твена про те, нібито покійного дідуся нашого достойного кандидата містера Бленка було повішено за грабіжництво на великій дорозі, ніщо інше, як ница, безглузда і безпідставна брехня. Порядним людям доводиться з сумом спостерігати, як деякі кандидати заради політичного успіху не зупиняються ні перед чим, оскверняють могили і паплюжать наклепами чесні імена небіжчиків. І коли ми думаємо про біль, завданий цією безсоромною брехнею ні в чому не винним родичам та друзям небіжчика, ми ладні закликати зневажену і розгнівану публіку негайно вчинити жорстоку розправу над наклепником. А втім, ні! Нехай його гризуть докори сумління! (Хоча коли почуття гніву візьме гору і публіка, засліплена люттю, заподіє наклепникові тілесне каліцтво, то безперечно, що ніякі присяжні не зможуть обвинуватити, а ніякий суд не наважиться покарати учасників справедливої помсти).
Ця дотепна заключна фраза, очевидно, справила на читачів належне враження: тієї ж ночі я мусив схопитися з ліжка й утекти чорним ходом, а «зневажена і розгнівана публіка» вдерлася парадними дверима і в пориві справедливого обурення стала бити меблі й вікна і заодно прихопила з собою деякі з моїх речей. І все-таки я можу заприсягтися, що ніколи не зводив наклепу на дідуся містера Бленка. Більше того: я навіть не здогадувався про його існування і ніколи не чув його імені.