— Та ніби ні.
— Я чомусь так і думав,— промовив старий пан, надів окуляри, тоді суворо глянув поверх них і згорнув газету зручніше.— Я прочитаю вам дещо, і ви зрозумієте, звідки взялась у мене ця думка. Ось цю передову статтю. Послухайте й скажіть, чи не ви її писали:
Ріпу не слід зривати, це псує її. Куди краще послати хлопчика, щоб він заліз на дерево й потрусив його.
Ну, що ви про це думаєте? Адже це ви писали?
— Що я думаю? Думаю, непогано! Мені здається, що в цьому є сенс! Певен, що тільки в нашій окрузі мільйони бушелів ріпи щороку псуються, бо її зривають недостиглою, а якби послати хлопчика потрусити дерево…
— Потрусіть свою бабусю! Ріпа не росте на деревах!
— Не росте, кажете? А втім, хто сказав, що росте? Це треба розуміти фігурально, цілком фігурально! Той, хто хоч трохи тямить у цьому ділі, збагне, що я мав на увазі «потрусити кущ»!
Тут старий зірвався на ноги, подер газету на дрібні клаптики, розтоптав їх, розбив ціпком кілька предметів, сказав, що я тямлю в сільському господарстві не більше, як корова, і вибіг, грюкнувши дверима,— словом, поводився так, що мені здалося, ніби він чимось невдоволений. Однак, не знаючи, в чому річ, я не міг йому зарадити.
Трохи згодом до кабінету вдерся довготелесий, схожий на мерця тип з рідкими патлами до плечей і тижневою щетиною на горбкуватому обличчі й завмер на порозі, приклавши палець до уст і нахилившись усім тілом наперед, ніби до чогось прислухався. З-за дверей не долинало жодного звуку. А він усе прислухався. Тихо. Тоді він повернув ключа у дверях і обережно почав навшпиньки скрадатися до мене, зупинився трохи віддалік і хвилину-другу уважно вивчав моє обличчя, потім витяг з-за пазухи згорнутий номер нашої газети й сказав:
— Ось, це ж ви написали. Прочитайте мені вголос, швиденько! Полегшіть мої муки! Я страждаю!
Я почав читати, і з кожною фразою моєму відвідувачеві легшало, зморшки на його обличчі розгладжувалися, тривожний вираз зникав, а натомість по його рисах розливалися умиротворення та спокій, мов благодатне місячне проміння по сумному краєвиду.
Гуано — славна птиця, але її розведення вимагає великого клопоту. Ввозити її потрібно саме з червня по вересень. Взимку її слід тримати в теплому приміщенні, щоб вона могла висиджувати пташенят.
Очевидно, що цього року треба чекати пізнього врожаю зернових. Через це фермерам краще почати висаджувати кукурудзяні стебла і сіяти гречаники в липні, а не в серпні.
Щодо гарбуза. Це улюблена ягода жителів глибинних районів Нової Англії, які віддають їй перевагу перед агрусом для пирогів і вживають також замість малини для годівлі корів, бо вона ситніша й не поступається перед малиною смаковими якостями. Гарбуз — єдиний їстівний різновид родини цитрусових, що росте на півночі, коли не рахувати манго та двох-трьох сортів дині. Але звичай садити гарбуз в палісаднику разом з декоративними кущами виходить із моди, бо тепер уже всі визнають, що тінь від гарбузового дерева невелика.
Нині, коли наближається спека і гусаки починають нереститися…
Схвильований слухач підскочив ближче, потис мені руку й промовив:
— Годі, годі. Цього досить! Тепер я бачу, що ще не з’їхав з глузду, бо ви прочитали те саме, що й я, слово в слово! Але, добродію, коли сьогодні вранці я вперше прочитав цю статтю, то сказав собі: «Я зроду-віку не вірив цьому, хоч друзі тримали мене під пильним наглядом, а тепер вірю — я таки божевільний». Я так заволав, що було чути за дві милі, і вибіг, щоб убити кого-небудь, бо, бачте, я зрозумів, що рано чи пізно дійде до цього,— то краще вже відразу! Я перечитав один абзац з вашої статті, щоб переконатися, що я справді божевільний, потім підпалив свій дім і взявся до діла. Покалічив кількох людей, одного загнав на дерево, щоб був під рукою в разі потреби. Але, проходячи мимо вашої редакції, я все-таки вирішив зайти, щоб перевірити себе ще раз. Тепер я все зрозумів, і це просто щастя для того бідолахи на дереві. Я напевне порішив би його, вертаючись додому! До побачення, сер, до побачення. Ви зняли великий тягар з моєї душі! Якщо мій розум витримав вашу сільськогосподарську статтю, то йому вже нічого не зможе пошкодити! На все добре!
Мене трохи занепокоїли каліцтва й підпали, якими розважався цей тип, бо я відчував себе певною мірою його співучасником. Але розмірковував я про це недовго — в кімнату ввійшов редактор! (Я подумав про себе: «Ну, чого ти не поїхав до Єгипту, як я тобі радив? У мене ще був би час виявити свій хист; а ти взяв і повернувся. Я так і думав, що тебе принесе невчасно»).
Редактор був похмурий, збентежений і пригнічений.
Він оглянув руїну, що вчинив старий бешкетник та двоє молодих фермерів, і потім сказав:
— Сумно, дуже сумно. Розбито пляшку з клейстером, шість шибок, плювальницю і два підсвічники. Але це ще не все. Підірвано репутацію газети — і боюся, що назавжди. Правда, на газету небувалий попит, вона ніколи ще не мала такого великого тиражу й такої слави. Але кому потрібно набути слави божевільного і наживатися на власному недоумстві? Друже мій, даю вам чесне слово, що на вулиці повно народу. Люди повилазили навіть на паркани, щоб хоч одним оком поглянути на вас, бо думають, що ви з’їхали з глузду. І мають на це право після того, як прочитали ваші статті. Ці статті ганьблять журналістику. Звідки ви взяли, що можете редагувати сільськогосподарську газету? Ви, очевидно, не знаєте навіть основ сільського господарства. Ви плутаєте борону з борозною; твердите, що корови міняють пір’я; радите приручати тхорів, бо ці тварини відзначаються грайливістю і чудово ловлять пацюків! Ви пишете, що устриці спокійні, поки грає музика, але це зауваження зайве, цілком зайве. Устриці завжди спокійні. Устриць ніщо не може потривожити. Устрицям музика ні до чого. О, сто чортів! Якби ви поставили за мету свого життя вдосконалення в неуцтві — і тоді б ви не могли досягти кращого успіху, ніж сьогодні. Я зроду не бачив чогось схожого. Ваше повідомлення, що кінський каштан, як товар збуту, набуває дедалі більшого попиту, явно розраховане на те, щоб угробити газету. Я вимагаю, щоб ви негайно залишили роботу. Не треба мені більше відпустки — я все одно не міг би відпочивати. В усякому разі, доти, доки ви сидите на моєму стільці. Бо весь час чекав би з жахом, яку з ваших порад принесе читачеві наступний номер. Я втрачаю рівновагу щоразу, як пригадую ваші міркування про устрицеві грядки під заголовком «Ландшафтне садівництво». Я вимагаю, щоб ви пішли негайно. Ніщо в світі не змусить мене взяти нову відпустку! Ну, чому ви не сказали відразу, що нічого не тямите в сільському господарстві?
— Ах ти ж качан кукурудзяний, капустяна голова, гарбузовий син! І що ти верзеш? Чотирнадцять років працюю редактором і вперше чую, що людина повинна щось знати, щоб редагувати газету. Ну й ріпак же ти! Хто пише театральні рецензії для другорядних газет? Вчорашні шевці та аптекарські учні, що тямлять в акторській грі не більше, ніж я в землеробстві. Хто займається літературною критикою? Люди, що самі не написали жодної книжки. Хто ліпить неоковирні передовиці з фінансових питань? Пройдисвіти, в яких завжди в кишенях гуляє вітер. Хто пише про битви з індіанцями? Джентльмени, що не відрізняють вігвам від вампума*, що ніколи не тікали стрімголов, рятуючись від томагавка, і не висмикували із своїх родичів стільки стріл, що їх вистачило б для цілого багаття. Хто закликає в пресі до тверезості та найбільше галасує про шкідливість алкоголю? Людці, які протверезяться хіба що в могилі. Хто редагує сільськогосподарські газети, бульбо ти нещасна? Здебільшого люди, яким не поталанило на ниві поезії, писанині бульварних романів у жовтій обкладинці, сенсаційних мелодрам, хроніки і які хапаються за сільське господарство, щоб не опинитися відразу в притулку для бідних. Ви мені щось торочите про газетну справу? Я вивчив її від Альфи до Омахи*, і я кажу вам: чим менше людина знає, тим більше вона галасує і тим вищої вимагає платні! Бог свідок, якби я був неук і нахаба, а не скромна освічена людина, то я зажив би собі слави в цьому холодному, егоїстичному світі! Я покидаю вас, сер. Коли до мене так ставляться, я навіть радий піти геть! Але я виконав свій обов’язок. Я виконав умови нашої угоди, наскільки мені дозволили обставини! Я сказав, що зроблю вашу газету цікавою для всіх верств суспільства,— і зробив. Я сказав, що збільшу тираж до двадцяти тисяч примірників,— і збільшив би, якби мені ще два тижні. Тепер у вас найдобірніше коло читачів, яких будь-коли мала сільськогосподарська газета,— серед них немає жодного фермера, жодної людини, що могла б відрізнити стовбур кавуна від персикової лози навіть заради порятунку свого життя. Я піду, але ви ще про це пошкодуєте, кабачкове дерево! Бувайте!