Джім був ніби заворожений — тільки так і можна пояснити, що йому все миналося. Він навіть пригостив слона у звіринці шматком пресованого жувального тютюну — і слон хоботом не відірвав йому голови. Він поліз до буфета по м’ятну настойку — і не випив ненароком азотної кислоти! Поцупивши батькову рушницю, він на свято подався полювати і не відстрелив собі три або чотири пальці. Якось, розлючений, він ударив свою маленьку сестричку кулаком у скроню, і — уявіть собі! — дівчинка не почала після цього марніти й не померла в тяжких муках, із сумирними словами прощення на устах, подвоївши цим муки його розбитого серця. Ні, вона бадьоро перетерпіла удар і зосталася цілісінька.
Нарешті Джім утік з дому і найнявся юнгою на корабель. Коли вірити книжкам, він мав би повернутися сумний, самотній і дізнатися, що його рідні спочивають на тихому цвинтарі, а обплетений виноградом будиночок, де минуло його дитинство, давно розвалився й зогнив. А Джім повернувся п’яний як чіп і відразу ж попав у поліцейську дільницю.
Так він і виріс, цей Джім, оженився, наплодив купу дітей і якось уночі розчерепив їм усім голови сокирою. Всяким крутійством та шахрайством він нажив собі багатство, і тепер він — наймерзенніший і найзапекліший негідник у своєму містечку — від усіх має повагу й став одним із законодавців штату.
Отож, бачите, цьому грішникові Джіму, що вродився в сорочці, таланило в житті, як зроду не таланить жодному капосному Джеймсові в книжках для недільних шкіл.
Переклав Дмитро Стельмах.
Дозвольте запевнити вас, що з ранньої юності я надзвичайно зацікавився виведенням домашньої птиці, і тому в душі вже давно був готовий вступити до вашого Товариства. Ще школярем я став опановувати науку виведення домашньої птиці, і можу без перебільшення сказати, що в сімнадцять років був обізнаний з усіма найкращими і найшвидшими способами, починаючи з виведення курей із курятника, коли їх знімаєш із сідала за допомогою сірника, запаленого у них перед дзьобом, і кінчаючи способом, придатним для холодної ночі, коли знімаєш курочок з паркана, підсунувши їм під лапки теплу дошку. Мабуть, не помилюсь, коли скажу, що до двадцяти років я встиг вивести більше домашньої птиці, ніж будь-хто в нашій околиці. Дійшло до того, що навіть самі кури почали визнавати мій талант. Варто було мені опинитись десь неподалік, як молодняк обох статей переставав порпатись у пошуках хробаків, а старі півні замість того, щоб вийти на свіже повітря покукурікати, «залишалися вдома на молитву»*.
Я вже настільки вивчив це діло, що, їй-право, кілька моїх порад можуть стати у пригоді навіть членам вашого Товариства. Згадані мною два способи дуже прості й застосовуються лише для виведення звичайних порід — один улітку, другий взимку. В першому випадку разом із напарником, який прихоплює з собою мішок, ви виходите з дому десь біля одинадцятої вечора (не пізніше, бо в деяких штатах, особливо в Каліфорнії та Орегоні, півні завжди прокидаються саме опівночі і кукурікають протягом десяти-тридцяти хвилин — в залежності від того, як швидко вони побудять місцевих жителів). Прибувши до курятника (сусідського, звичайно), ви запалюєте сірника і тримаєте його спочатку перед дзьобом однієї курочки, потім — другої, аж поки вони самі, без будь-якого крику і шуму погодяться перейти до вас у мішок. Потім повертаєтесь додому, з мішком чи без нього,— в залежності від обставин. N. B. В деяких випадках (я це знаю з власного досвіду) найрозумніше залишити мішок у курнику й покинути сцену якомога швидше, навіть не залишивши адреси, куди вам цей мішок доставити.
Якщо ж ви бажаєте скористатись другим способом, то вашому приятелеві слід узяти закриту посудину, наповнену розжареними вуглинами, а вам — довгу жердку. Нагадую, що ніч має бути холодна. Діставшись до дерева чи паркана, чи до якогось іншого сідала, яке вподобали собі кури (чужі, коли ви ще не зовсім втратили розум), ви підігріваєте кінець жердки в приятелевій посудині, а потім обережно підводите його під лапки сплячій птиці. Якщо предмет вашої уваги — справжня курка, вона неодмінно подякує вам сонним кудкудаканням, переступить на жердку, вмоститься на ній якомога зручніше і взагалі настільки очевидно сприятиме власній загибелі, що вас мучитимуть серйозні сумніви,— ті самі, що колись виникли у Блекстона*,— а чи не йде вона цілком свідомо на самогубство другого ступеня? (В цю юридичну казуїстику ви заглиблюєтесь, правда, трохи згодом).
Породистого, великого, горластого шанхайського півня виводять за допомогою ласо, як бугая. Слід пояснити, що такого півня треба відразу придушити, та так, щоб той і голосу не подав. Це єдиний надійний спосіб, бо коли йдеться про його кревні інтереси, він так реагує, що в дев’яноста дев’яти випадках із ста негайно привертає до себе увагу сторонніх осіб, байдуже вдень чи вночі.
Чорні шпанські кури — порода винятково чиста й дорога. За одну таку птицю нерідко платять п’ятдесят доларів, а тридцять п’ять — то звичайна ціна. Навіть їхні яйця коштують від долара до півтора за штуку. Правда, вони трохи заважкі для шлунка, і наш лікар дуже рідко включає їх до раціону в’язнів міської тюрми. Та все-таки, мені щастило кілька разів розжитися на десяток-другий, причому задурно, але ночі для цього я вибирав темні, безмісячні. Найкращий спосіб виведення чорних шпанських курей — винести їх пізно ввечері разом із кліткою. Річ у тім, що це птиця дуже цінна, і власники не дозволяють їй ночувати абиде, а заганяють у клітку, яка не поступається міцністю вогнетривкому сейфові і яку тримають на кухні. Цей спосіб виведення не завжди веде до блискучого успіху, але в кухні ви неодмінно знайдете повно цінних дрібничок, так що коли з кліткою нічого не вийде, можна винести щось інше. Якось я виніс гарненьку сталеву мишоловку, що коштувала дев’яносто центів.
Але навіщо мені так розводитись про свої таланти в цій галузі? Я вже досить переконливо довів Західному Нью-Йоркському товариству домашньої птиці, що воно прийняло в своє лоно не жовтороте курча, а людину, обізнану з усіма породами домашньої птиці та з найкращими способами виведення її не гірше за самого президента Товариства. Я щиро вдячний його членам за надане мені почесне звання і готовий завжди довести своє доброзичливе ставлення і громадську запопадливість не тільки цими похапцем написаними порадами та інформацією, а й ділом. Якщо мій досвід виведення домашньої птиці зацікавить шановних членів Товариства, хай завітають до мене будь-коли на тижні після одинадцятої вечора — я завжди до їхніх послуг.
Переклав Костянтин Шмиговський.
Не без побоювання взявся я тимчасово редагувати сільськогосподарську газету. Точнісінько так, як сухопутна людина взялася б керувати кораблем. Але я був у скруті, тож гроші були б мені дуже до речі. Редактор газети їхав у відпустку, і я зайняв його посаду на тих умовах, які він запропонував.
Почувати, що знову маєш роботу, було чудово, і я з задоволенням працював цілий тиждень. Нарешті номер здали до друку, і я насилу діждався кінця дня — так мені хотілося дізнатись, чи привернуть мої зусилля читацьку увагу. Коли я виходив з редакції надвечір, гурт чоловіків та хлопчаків унизу біля сходів розбіглися хто куди. До мене долинули голоси: «Це — він!» Я був приємно вражений. На ранок знову застав біля сходів цілий натовп. Крім того, люди стояли парами й поодинці на бруківці й на протилежному тротуарі, зацікавлено придивляючись до мене. Натовп розступився, пропускаючи мене, і хтось із глядачів гукнув: «Гляньте, які в нього очі!» Я вдав, що не помічаю загальної уваги, але в глибині душі зрадів і вже вирішив написати про це своїй тітці.
Піднявшись невисокими сходами до дверей, я почув веселі голоси й дзвінкий сміх. Зайшов у кімнату і побачив двох молодих людей, судячи з одягу — фермерів. Вони глянули на мене, зблідли й роззявили роти, а тоді прожогом вискочили у вікно. Мене це здивувало.
Приблизно через півгодини ввійшов літній пан з розмаяною бородою й тонкими, хоч і трохи суворими рисами обличчя. Я запросив відвідувача сісти. Видно було, що його щось непокоїть. Він скинув капелюха, поставив його на підлогу і витяг з кишені червону шовкову хусточку й останній номер нашої газети.
Він розклав газету на колінах і, протираючи хусточкою окуляри, запитав:
— Ви — новий редактор?
Я відповів ствердно.
— Ви коли-небудь редагували сільськогосподарську газету?
— Ні,— сказав я,— це моя перша спроба.
— Воно й видно. А з сільським господарством ніколи не стикалися?