Тож незнайомий узяв ящик, додав свої сорок доларів до грошей Смайлі, сів і почав чекати.
Довгенько він сидів отак і про щось думав, а тоді витяг жабу з ящика, розтулив їй рота і чайною ложечкою насипав їй перепелиного шроту по саму зав’язку, а тоді посадив на підлогу. А Смайлі тим часом подався до болота і довго брьохався в грязюці, поки впіймав жабу, тоді приніс її, віддав незнайомому та й каже:
— Ну, коли ти готовий, то посади її поряд з Деніелом так, щоб їхні передні лапки були врівні, а я скомандую.— І він скомандував: — Раз, два, три — гайда!
Кожен підштовхнув свою жабу. Нова хутко пострибала собі, а Деніел піднатужився, звів плечі, ну чисто тобі француз, а діла немає, з місця не зрушить, приріс до землі, наче церква, навіть не поворухнеться, сидить, мов на якорі. Смайлі неабияк здивувався, ще й розсердився, а в чому річ, звісно, й гадки не має.
Незнайомий узяв гроші й пішов собі, а коли виходив з дверей, то отак тицьнув великим пальцем через плече в бік Деніела — отак ось — і знову нахабно так озвався:
— А все-таки,— каже,— не бачу, чим ця жаба краща від інших.
Смайлі довго стояв на місці, чухаючи потилицю й дивлячись на Деніела, а тоді нарешті й каже:
— Дуже мені дивно, якого дідька ця жаба так відстала, чи, бува, з нею нічого не трапилось — чогось вона занадто товста.— Він ухопив Деніела за карк, підняв та й каже: — А щоб мені добра не було, вона ж важить не менше як п’ять фунтів! — перевернув її, і з неї посипався шріт — зо дві жмені висипалося! Тепер до нього дійшло, як усе було, і він мало не збожеволів з люті, покинув жабу та навздогін за незнайомим, але не догнав. І…
Тут Саймон Уїлер почув, що його кличуть з подвір’я, й устав подивитись, кому він потрібний. Виходячи, обернувся до мене й мовив:
— Ось посидьте тут, погуляйте, а я зараз повернусь.
Але я, з вашого дозволу, вирішив, що дальша розповідь про заповзятливого волоцюгу Джіма Смайлі навряд чи міститиме відомості про превелебного Леонідаса У. Смайлі, і через те не став чекати.
У дверях я наштовхнувся на балакучого Уїлера, який уже повертався. Вхопивши мене за гудзика, він повів своєї:
— Так от, у цього самого Смайлі була руда одноока корова, і в неї не було хвоста, а тільки коротенький цурпалок, як банан, і…
Однак, не маючи ні часу, ні охоти вислуховувати історію безхвостої корови, я попрощався й пішов.
Переклав Валентин Корнієнко.
Жив на світі капосний хлопчисько, якого звали Джім. Зверніть увагу: в книжках для недільних шкіл капосних хлопчисьок майже завжди звуть Джеймс. Проте, як не дивно, хлопчиська, що про нього я хочу розповісти, звали Джім.
Він не мав хворої матері — тієї самої благочестивої матері, що помирає од сухот і рада була б спочити в могилі, якби не обожнювала так свого синочка і не боялася, що люди поведуться з ним холодно та жорстоко, коли він залишиться сам-один у світі після її смерті. Капосні хлопчиська у книжках для недільних шкіл здебільшого звуться Джеймсами і мають недужих матерів, які навчають їх молитися перед сном, присипляють ніжною та журливою колисковою, а потім цілують їх і плачуть, ставши навколішки біля їхнього ліжка. Але з цим усе було не так. І звали його Джім, і мати його ні на що не слабувала — ні на сухоти, ні на іншу яку неміч. Навпаки, вона була жінка міцна й дебела; до того ж не відзначалася побожністю і анітрохи не турбувалася Джімом. Вона казала, що якби він скрутив собі в’язи, втрата була б невелика. На сон грядущий Джім діставав од неї завжди потиличники. Перш ніж відійти від його ліжка, вона обдаровувала його не поцілунком, а добрячим штурханом.
Якось цей вредний хлопчисько поцупив ключа від комори, заліз туди і наївся повидла, а щоб мати не помітила недостачі, долив слоїк дьогтем. І після цього не вжахнувся, і ніякий внутрішній голос не зашепотів йому: «Хіба можна не слухатися батьків? Це ж гріх! Знаєш, куди попадає капосний хлопчисько, як умеле повидло в доброї своєї матінки?» І Джім не впав навколішки, і не дав обітниці виправитись, і не пішов потім до матері, втішений, з легким серцем, щоб покаятися перед нею в усьому й перепросити, а вона щоб по тому зі слізьми вдячності й гордощів благословила його. Ні! Так буває в книжках з усіма капосними хлопчиськами, одначе з Джімом чомусь усе сталося інакше. Повидло він з’їв і своєю нечестивою, вульгарною мовою заявив, що «харч годящий». Далі він долив слоїк дьогтем і, регочучи, сказав, що це «просто шик» і що «старушенція сказиться й завиє», дізнавшись. А коли все спливло наверх і Джім затято не признавався в провині, мати боляче його відшмагала,— і плакав таки він, а не вона.
Атож, дуже дивний хлопчисько був той Джім: з ним усе діялося не так, як із капосними хлопчиськами Джеймсами в книжках.
Одного разу він заліз на яблуню фермера Ейкорна, щоб накрасти яблук. І сук не вломився, Джім не впав, не зламав собі руки, його не порвав фермерів здоровенний собацюра, і він потім не лежав хворий багато днів, не покаявся і не виправився. Де там! Він накрав яблук, скільки хотів, і щасливо спустився з дерева. А для собаки заздалегідь наготував каменюку і влупив його цією каменюкою по голові, коли він кинувся на нього. Незвичайна історія! Ніколи так не буває в повчальних книжках із гарними палітурками і малюнками, де зображено чоловіків у фраках, капелюхах та куценьких панталонах, жінок у сукнях із талією аж під пахви та без крінолінів. Ні, в жодній книжці для недільних шкіл таких історій не знайдеш.
Якось Джім украв у вчителя в школі ножика й потім, злякавшись, що це виявиться і його відшмагають, поклав ножика в кашкет Джорджа Вілсона, сина бідної вдови, гарного хлопчика, найзразковішого в усьому містечку хлопчика, що завжди слухався матері, ніколи не брехав, учився охоче й любив ходити до недільної школи. Коли ножик випав із кашкета й бідолаха Джордж похнюпив голову, спаленівши від сорому, а вкрай розгніваний учитель звинуватив його в крадіжці і вже замахнувся, щоб потягти винуватця лозиною по тремтячих плечах,— не з’явився зненацька серед них сивоволосий, зовсім неправдоподібний суддя і не сказав, ставши в позу: «Не займайте цього благородного хлопчика! Онде стоїть злочинець і тремтить зі страху! На перерві я проходив повз вашу школу і, ніким непомічений, бачив, як було вчинено крадіжку!» Ні, нічого такого не сталось, і Джіма не відшмагали, і поштивий суддя не напутив зарюмсаних школярів, не взяв Джорджа за руку й не сказав, що цей хлопчик гідний винагороди, тим-то він пропонує йому жити в себе, підмітати кабінет, топити грубу, служити на побігеньках, колоти дрова, студіювати право й допомагати його жінці по господарству, а на дозвіллі він може бавитися, одержуватиме сорок центів щомісяця і житиме, як у бога за пазухою. Ні, так буває в книжках, а з Джімом усе було зовсім інакше. Ніякий старий шкарбун суддя не втрутився і не попсував усієї справи, і золота дитина Джордж дістав прочухана, а Джім радів, бо він, треба вам сказати, ненавидів зразкових хлопчиків. Він завжди твердив, що «терпіти не може слиньків». Отак брутально висловлювався цей капосний, розбещений хлопчисько!
Але найнезвичайніше в історії Джіма це те, що в неділю він поїхав кататися на човні — і не втопився. А іншим разом у неділю вудив рибу, але хоч зірвалася гроза, однак блискавка його не вразила! Та перегорніть ви хоч усі книжки для недільних шкіл од першої до останньої сторінки, рийтеся в них хоч до нових віників — не знайдете жодного такого випадку! Зроду! Ви дізнаєтеся, що всі капосні хлопчаки, які катаються в неділю на човні, неодмінно топляться, і всіх рибалок, які в неділю ловлять рибу, неодмінно захоплює гроза й вбиває блискавка. Човни з капосними дітьми в неділю завжди перекидаються, і коли капосні діти в неділю вибираються порибалити, неминуче зривається гроза. Яким чином Джім уцілів, для мене таємниця.