Переклав Микола Дмитренко.
Виконуючи прохання одного свого приятеля, який написав мені листа із східних штатів, я відвідав старого балакуна-добряка Саймона Уїлера, спитав, як мене просили, про друга мого приятеля Леонідаса У. Смайлі і нижче подаю звіт про наслідки. В глибині душі я маю підозру, що Леонідас У. Смайлі — це просто міф, що мій приятель ніколи не мав такого знайомого і розраховував на те, що, почувши моє питання, старий згадає мерзотного Джіма Смайлі, почне про нього розповідати й до смерті замучить мене своїми спогадами, такими ж безконечними й стомливими, як і нікому непотрібними. Якщо намір мого приятеля полягав у цьому, то він безперечно досяг своєї мети.
Я знайшов Саймона Уїлера в занепалому шахтарському селищі Ангел, в убогій корчмі, де він солодко куняв біля груби; це був товстий лисий чоловік, чиє спокійне обличчя виражало чарівливу лагідність і простоту. Уїлер прокинувся і привітався зі мною. Я сказав, що один мій приятель доручив мені довідатися про улюбленого друга свого дитинства Леонідаса У. Смайлі — превелебного Леонідаса У. Смайлі, молодого проповідника слова божого, що якийсь час, як кажуть, жив у селищі Ангел. Я додав, що буду вельми вдячний, якщо містер Уїлер розповість мені щось про цього превелебного Леонідаса У. Смайлі.
Саймон Уїлер заштовхав мене в куток, загородив вихід стільцем, усівся на нього й заходився розповідати нудну історію, викладену нижче. Він ні разу не посміхнувся, ні разу не спохмурнів, ні разу не змінив того лагідного тону, на який настроївся з першого ж вимовленого речення, ні разу не виявив хоча б найменшого хвилювання. Вся його нескінченна оповідь була пройнята вражаючою серйозністю i щирістю, і це свідчило, що він не бачить у тій розповiдi нічого безглуздого чи смішного, а ставиться до неї як до справді важливого діла й схиляється перед обома її героями як перед людьми надзвичайно обдарованими й спритними. Я ні разу не перебив його, даючи можливість розповідати так, як він хоче.
— Превелебний Леонідас У… Гм, превелебний Ле… Еге ж, був тут у нас один такий, звали його Джімом Смайлі, взимку сорок дев’ятого чи, може, весною п’ятдесятого,— точно не пригадую, хоча думаю, що це було навесні або взимку, бо, пам’ятаю, великий жолоб ще не був закінчений, коли цей Джім Смайлі вперше з’явився в селищі. Та як би там не було, а був він страшенний дивак: завжди бився об заклад про що завгодно, аби лише знайшовся хтось, хто сперечався б із ним, а коли нікого не було, то закладався сам із собою. Усе, що влаштовувало іншого, підходило і йому — геть усе, аби тільки побитись об заклад, він на все був згоден. І йому щастило, надзвичайно щастило, він майже завжди вигравав. Він повсякчас був напоготові і чекав тільки слушної нагоди. Про що не зайде мова, цей хлопець як стій пропонує битися з ним об заклад за чи проти, як вам більше подобається. Та я про це тільки-но казав. Якщо бували кінські перегони, то він або гребоне купу грошей, або спустить усе до останнього шеляга; б’ються собаки — він закладається; б’ються півні — закладається; та що казати, сядуть на паркан двоє птахів — він б’ється об заклад, котрий полетить перший; якщо ж правиться служба божа, він неодмінно прийде, щоб побитися об заклад про пастора Уокера, якого вважав тут найкращим проповідником,— і вважав цілком слушно, до того ж і людиною пастор був хорошою. Навіть побачивши жука, що кудись повз, цей Смайлі тут же бився об заклад, за який час той доповзе до… байдуже куди; і коли ви приймали парі, він ладен був іти слідом за тим жуком хоч до Мексіки, але будь-що дізнавався, куди жук прямував і як довго був у дорозі. Тут багато хлопців знали цього Смайлі і можуть чимало розповісти про нього. Йому було однаково, про що битись об заклад, він закладався про що завгодно, такий був затятий. Якось дуже захворіла жінка пастора Уокера, довго недужа була, скидалось на те, що її вже й не врятувати. І ось одного ранку приходить пастор, а Смайлі зразу ж до нього та й питає, як вона почуває себе. Пастор каже, що набагато краще, дякувати богові за його безконечне милосердя, одужує, ще з божою поміччю буде здорова. А Смайлі як бовкне, не подумавши: «Ставлю два з половиною проти одного — помре».
У цього Смайлі була кобила; наші хлопці про неї казали «дохла шкапа», але, зрозуміло, це тільки так жартували, бо насправді вона була ще не зовсім дохла. Він часто-густо вигравав на цій кобилі гроші, хоч вона бігала не дуже прудко і завжди хворіла то на астму, то на собачу чуму, то на сухоти, то ще на щось. Їй звичайно давали двісті-триста ярдів фори, а потім пускалися доганяти. Та під кінець перегонів вона, було, так розпалювалася, ставала просто відчайдушною, починала хвицяти, підкидала задом, била копитами й шарахалася то в один бік, то в другий, здіймаючи більше куряви й шуму, ніж усі інші разом,— кашляла, чхала, сопла, але завжди приходила до стовпа на голову попереду, хоч міряй — не помилишся.
А ще був у нього маленький бульдог, майже цуценя, подивитись — мiдного шеляга не варте, ото тільки й годне, що сунути скрізь носа та винюхувати, що б його поцупити. Але як тільки про нього бились об заклад, він так змінювався, що й не впізнати — нижня щелепа випнеться, було, мов пароплавна корма, зуби вискаляться й блищать, як полум’я в топці. І нехай інший пес кидається на нього, страшно гарчить, може, й гризоне, а то й швиргоне кілька разів через себе, Ендрю Джексон* — це бульдоженя так прозивалося,— Ендрю Джексон тільки те й робить, що удає, ніби він усім задоволений і на щось краще навіть не сподівається. А тим часом супротивна сторона раз у раз подвоює й подвоює ставки, поки не прозакладає всі гроші. Отоді Ендрю Джексон раптом як не вхопить напасника за задню лапу та так і застигне — не кусає, розумієте, а просто тобі вчепиться та й повисне і висітиме хоч рік, поки ті не визнають себе переможеними. Смайлі завжди вигравав на цьому бульдоженяті, поки не наскочив на собаку, в якого не було задніх ніг, бо їх відчикрижило циркулярною пилкою. Справа зайшла вже досить далеко, і гроші вже поставили, і Ендрю Джексон уже хотів учепитись у своє улюблене місце, як раптом бачить, що його ошукано, що той собака, так би мовити, пошив його в дурні. Це так його вразило, що він зовсім занепав духом і навіть не спробував подужати супротивника, тож і дістав такого прочухана, що ну. Ендрю Джексон кинув на Смайлі такий погляд, ніби сказав, що серце його розбито і що це Смайлі в усьому винен, виставивши собаку без задніх лап, за які можна було б учепитись, а в бійці це його основна надія. Потім, зашпортуючись, трохи відійшов, ліг і здох. Гарний був собачка цей Ендрю Джексон і зажив би великої слави, коли б лишивсь живий, бо вдачу мав тверду, а дух — міцний. Я в цьому впевнений, тільки, бач, не випало йому справжньої нагоди себе показати, а не кожний зрозуміє, що, не маючи таланту, ніякий собака не зміг би за тих умов битись так, як він. Мені завжди стає шкода, коли я згадую ту його останню бійку і чим вона кінчилась.
Ну так от, цей Смайлі мав і тер’єрів, і півнів, і котів, і силу-силенну іншої худоби — хоч би про що здумали б ви з ним закластися, усе в нього було під рукою. Одного разу він упіймав жабу, приніс її додому й сказав, що хоче вивчити її, ото аж три місяці тільки те й робив, що сидів у себе на задньому подвір’ї і вчив ту жабу стрибати. І що ж ви думаєте, таки навчив. Дасть, було, їй щиглика ззаду, і вона, дивись, уже летить у повітрі, наче оладок,— ще й перевернеться разок, а то й двічі, коли добре відштовхнеться, i, мов кішка, падає на всі чотири лапи. Згодом він і мух навчив її ловити, і так часто змушував в цьому ділі вправлятись, що вона як побачить муху, відразу й зловить. Смайлі казав, що жабам потрібне лише дресирування, а так вони майже все вміють, і я йому вірю. Я сам на власні очі бачив: посадить він, було, Деніела Уебстера* — це так жабу звали, Деніел Уебстер,— та й гукне: «Мухи, Деніеле, мухи!» — і не встигнеш і оком змигнути, як вона підстрибне, зніме язиком муху з прилавка й, наче грудка землі, знову ляпнеться на підлогу й почне чухати голову задньою лапою так байдуже, ніби кожна жаба вміє таке виробляти. Та хоч і мала великі здібності, а була вона така скромна й слухняна, що іншої такої не знайти. А коли доходило до стрибків у довжину на рівному місці, то вона могла одним стрибком опинитися далі, ніж будь-яка тварина її породи. Стрибки на рівному, розумієте, були її сильним місцем, і коли до них доходило, Смайлі закладав усе, що мав. Він страшенно пишався своєю жабою — і недарма, бо хлопці, котрі багато їздили і скрізь побували, в один голос твердили, що іншої такої жаби вони ніде не бачили.
Так от, Смайлі посадив цю жабу в маленький загратований ящик і, було, приносив її в місто, щоб битися на неї об заклад. Одного разу якийсь чоловік — новачок у нашому селищі — побачив його з ящиком та й каже:
— І що воно може бути у тебе в ящику?
А Смайлі байдуже так відповідає:
— Може бути папуга, може бути канар, тільки це не папуга і не канар — а просто жаба.
І той чоловік узяв ящик, уважно оглянув жабу, покрутив так і сяк та й каже:
— Гм, справді. І на що вона годиться?
— Та,— відповідає Смайлі спокійно й безтурботно,— для одного діла вона таки годиться: вона може перестрибати яку завгодно жабу в окрузі Калаверас.
Той чоловік знов узяв ящик, знову довго й прискіпливо роздивлявся, а потім повернув Смайлі й каже отак нахабно:
— Не бачу, чим ця жаба краща від інших.
— Може, й не бачиш,— відказує Смайлі.— Може, ти розумієшся на жабах, а може, й ні, може, ти собаку на них з’їв, а може, ти тільки аматор. Щодо неї в мене своя власна думка, і я ставлю сорок доларів за те, що вона пережене яку завгодно жабу в усій окрузі Калаверас.
Незнайомий на хвилину замислився над цими словами, а тоді якось так сумно каже:
— Що ж, я тут людина нова, і в мене немає своєї жаби, а то я побився б з тобою об заклад.
Тоді Смайлі й каже йому:
— О, це пусте, пусте. Потримай ось мого ящика, а я побіжу й принесу тобі жабу.