Поїзд вагається, їхати чи ще постояти. Зрештою моя голова раптово грюкає у фанерну стінку туалету, підказуючи, що вибір зроблено на користь руху. Ось колеса вже виспівують знайому всім нам з дитинства пісню. Я повертаюся до рідного дому через стільки років, стільки років, боже мій…
Тітчин будинок досить далеко від центру, зате зовсім близько від кладовища; дуже зручно: вродився, чоловіче, пожив — та й повертайся собі в небуття без зайвої тяганини. Будівля в глухій вуличці невелика, двоповерхова, зведена чи не перед першою світовою війною, але за західним зразком і з претензією на розкіш. Зараз, побачивши, як вона пташкою присіла на зеленому горбі, невиразно біліючи в ранкових сутінках серед ніжної зелені дерев, я подумав, що хата стала меншою, наче змаліла від часу, як ото маліють старі люди.
Обережно прочиняю хвіртку на подвір’я, щоб не повалити і її й посірілий від дощів паркан, бо й хвіртка, й паркан ледве стоять, і йду до хати.
Стежка колись була посипана піском, а тепер нерівна й кам’яниста. До весняних пахощів свіжої зелені й вогкої землі додається ще й запах яєчні. Аромати кухні, напевно, йдуть від сусідів, а не від нашого будинку, який облупленим від часу фасадом і темними високими вікнами швидше нагадує дім для привидів, ніж місце для проживання яєчні.
Я натискаю кнопку дзвінка біля дверей, ізсередини чути деренчливий тремкий звук, мовби сигнальний пристрій заіржавів від бездіяльності. Мені відчиняє стара жінка. Але не тітка.
— Я Люба, сусідка ваша, — пояснює вона, пропускаючи мене досередини. — Ти, мабуть, мене забув.
— Чому ж. Але тут темнувато…
— Зараз засвічу. Ото тітка зрадіє. Вона зовсім сама. Якби я не навідувалася…
Сусідка, гомонячи, повертає вимикач, і я потрапляю до холу, занедбаний вигляд якого аж ніяк не свідчить про те, що хтось навідує тітку.
— Вона нагорі,— пояснює жінка, киваючи в бік дерев’яних сходів. — Зійти вже не може, ноги не тримають. Ну, я йду.
Я ступаю по сходах, які загрозливо риплять. Вони завжди так рипіли. Нагорі, в темному коридорчику, стукаю у двері, з-під яких вибивається смужка жовтого світла. Заходжу.
Невелика кімнатка так захаращена меблями, що мені не відразу вдається побачити тітку. Вона сама допомагає мені в цьому, заворушившись у кутку. Меблі ж не рухаються, хіба що при землетрусі. Старенька у білій нічній сорочці та білому нічному очіпку борсається в білих простирадлах і підводиться на величезній подушці.
— Бояне… Я вже й не сподівалася, що ти приїдеш…
Голос той самий, яким я його запам’ятав: невисокий і владний, навіть коли вона намагається бути люб’язною. Голос той самий. На відміну від усього іншого.
— Доброго здоров’я, тітко. Як це я міг не приїхати!
Я підходжу, переступаючи табуретки й столики, беру тоненьку тремтячу руку, що витикається з широкого білого рукава, й набираюсь відваги її поцілувати. Рука певний час лишається в моїй лапі, мовби чекає на повторний поцілунок, потім показує мені в протилежний куток.
— Сідай отам.
Гадаю, на мене краще дивитися здалеку.
— Не переймайтеся, — кажу я. — Нічого страшного.
— Помираю, Бояне…
— Ну, нащо таке казати? Ви ще до орлиного віку доживете, тітко.
Я розумію, що мій оптимізм примітивний, але старенька приймає його без заперечень. Хворому краще примітивний оптимізм, ніж слізне співчуття; це й лікарям відомо.