Мабуть, бог того пам’ятного дня, коли роздавав долі, зовсім не згадав про фотографів. Нічого дивного, якщо взяти до уваги, що фотографії тоді ще не було. Тож, цілком природно, бог волів, щоб його малювали, а не фотографували. Взагалі того дня, видно, панував жахливий безлад, бо все живе й досі скаржиться на безталання.
Ну, а особисто я, хоч сам і фотограф, не маю жодних претензій до бога. Мені завжди щастило. Не скажу, що манна з неба падала, однак щастило. Доказом може служити хоча б те, що я живий. А якщо того мало, додам: і вільний. Бути живим і вільним — це зовсім, не дрібниці, коли навколо аж кишить від людей, які так і дивляться, аби затягти тебе в якусь халепу.
«ВМИРАЮ. ПРИЇЗДИ. ТІТКА»
Ця коротка телеграма могла б стати епіграфом до всієї подальшої історії. Я одержав телеграму на роботі й трохи занепокоївся. Що, тітка не вмирає,- це зовсім певно: коли люди вмирають, їм не до телеграм. Але що з нею не все гаразд — також очевидно. Вона така скупа, що не витратила б грошей навіть на цю коротку телеграму, якби не припекло. Я ніколи не був її улюбленцем. Гадав, тітка давно вже мене й; забула, тож якщо тепер несподівано згадала, значить, я справді їй потрібен.
— Певно, доведеться їхати, — кажу я Златеву, який сидить за столом і не зводить з мене очей.
На того, хто читає телеграму, завжди пильно дивляться.
— Хтось помер? — питає Златев.
— Поки що ніхто, але незабаром… Тітка.
Златев байдуже чухає підборіддя. Воно надто випинається й схоже на носок черевика. Носок задерся вгору, тимчасом як горбкуватий ніс дивиться вниз, і здається ніби ніс і підборіддя охоплені шаленим бажанням з’єднатися і злитися в одне..
— Їдь, — здвигає плечима Златев. — За рахунок відпустки.
— А як не вистачить?
— Візьмеш іще за власний рахунок.
Златев — мій безпосередній шеф. Це досить милий чоловік років під сорок. Звичайно млявий, він сповнюється енергією, коли випадає нагода очорнити підлеглого перед вищим начальством. Добре ще, що сам він не в найкращих стосунках з начальством, хоча це, природно, також позначається на мені.
— То я лишу про всяк випадок заяву, — кажу я.
Златев знову чухає свій черевик, не забуваючи й носа.
— Лишай. Чи ти тут, чи тебе немає — все одно.
Я мовчу, але він переконаний, що я навіть своєю мовчанкою протестую.
— Нема чого посміхатись. І без тебе перебудемо.
Посміхатися? Дивак. У мене тітка вмирає, а він гадає, що мені смішки.
Я біжу до ощадкаси по свої скромні заощадження, вдома кладу у валізку дещо з одягу, а більше фотографського причандалля, і їду трамваєм на вокзал.
Трамвай такий переповнений, що я ледве втискаюся між вікном і огрядною жінкою, яка по-материнському підпирає мене спиною, не даючи впасти. Полудень. На календарі нібито весна, але в місті це не відчувається: тротуари переповнені, машин аж кишить, і кожен намагається бодай чимось порушити правила руху, наче за це дають премію. В місті пори року існують лише для дітей і пенсіонерів, бо тільки вони гуляють у парках. Для решти населення спілкування з природою обмежується прогнозом погоди.
Поїзд виявився ще переповненішим, аніж трамвай. І все ж я притулився в тамбурі, біля самого туалету, стоячи на одній нозі. Не знаю, як вам, а мені нема кращого, як їхати на одній нозі: поки одна стоїть, друга відпочиває.