— Як їхалося?
Я хотів сказати; «На одній нозі». Однак, подумавши, що її навряд чи саме це цікавить, запитую:
— Що з вами?
— Ой, чого тільки зі мною нема. Але найгірше — серце.
Мені завжди здавалося, що в тітки досить міцне серце, однак, виходить, і міцні серця зношуються. Я думав, тітка почне докладно пояснювати симптоми своєї хвороби, але вона змовкає, наче прислухаючись до того, що відбувається у неї в грудях. Потім, згадавши про мене, дивиться в мій куток і покірливо каже:
— Можеш курити, якщо хочеш. Тільки відчини вікно.
Ця незвичайна Для неї здогадливість викликана тим, що я почав підсвідомо мацати кишені. Я відчиняю вікно й набираю повні груди холодного вогкого повітря, яке так несхоже на застояний дух кімнати, ліків і хвороби. Потім сідаю на місце й закурюю, шукаючи очима чогось такого, що могло б правити за попільничку.
— Кінчається наш рід, Бояне. Все занепадає. І хата, бач, на що стала схожа.
Тітка трагічним рухом вказує на потріскану, потемнілу від часу стіну, а я, скориставшись паузою, беру собі за попільничку посріблену посудинку, підтримувану латунною скульптуркою амура.
— Ще все налагодиться, — кажу бадьоро. — Найперше треба відремонтувати паркан.
— А нащо б я його ремонтувала? Хіба ти не знаєш? — запитує тітка з ледве стримуваним обуренням. — У нас відрізають цілу смугу понад вулицею. Півтора метра завширшки, уяви собі!
— А нащо?
— Хочуть розширити вулицю. Наче тут трамвай ходитиме. І наче треба врізати саме з нашого, а не з того боку…
Вона почала розповідати цю історію від самого початку. За планом, розширювати вулицю треба було з того боку, але по той бік стоїть будинок Ілієва, а Ілієв, така персона, вчасно десь там натиснув, тож план змінили, навіть саме розширення збільшили: спочатку мало бути метр, а тепер стало півтора метра…
Отже, темою цього вечора буде розширення вулиці, а не хвороба. Тітка віддавна має кілька улюблених тем, і якщо вже за якусь ухопиться, то твою участь у розмові буде зведено до «ти бач» та співчутливого цокання язиком, що я й роблю.
Тема приреченої смужки, всупереч хворобі, виявилася живлющою для тітки. Тітка навіть підвелася на подушці і досить енергійно махала руками — вона завжди мала схильність до артистичних жестів, — а я курив і машинально думав про те, що при такому слабкому освітленні й безперервному вимахуванні руками навряд чи міг би сфотографувати її без спалаху.
Вона й раніше нагадувала мішок з кістками, однак з роками мішок наполовину всохся і жінка перетворилась на свою зменшену копію. Шкіра обличчя, вкрита темно-рудими плямами, вже майже не приховує форми черепа. Однак запалі очі, оточені важкими фіолетовими тінями, ще горять, а тонкі сухі губи то розтуляються, то знову вперто стуляються, наче для того, щоб не дати нижній щелепі безсило повиснути й відкрити великі жовтаві зуби, — єдине, чого не зачепив час.
— Зачини, а то стало. холодно, — нагадала тітка.
Потім знову повернулася до обраної теми.
Її гострий світлий профіль чітко вимальовувався на тлі затемненої стіни. В цій жінці завжди жило щось різке, якась непримиренність до всього, що загрожувало порушити її затишок, спонтанна захисна реакція, спазм, схожий на той, яким, кажуть, мідія перетворює піщинку на перлину. Тітка ціле життя корчилася в безперервному спазмі, але на перли так і не спромоглась.
— А Дечо не навідується? — запитав я через якийсь час, щоб перевести її увагу на інше.
— Ти знаєш, яке його навідування? Вештається, доки не поцупить чогось. То я вже його й не пускаю.