Незнайомка знову дивиться на мене з легким подивом, потім сідає на незручний стілець біля вікна.
— Дуже вам дякую.
Однак у її голосі мало вдячності: швидше байдужість, як і на обличчі. Приношу з кухні кавник і чашки, наливаю і запрошую:
— Пересядьте до столу. Тут зручніше.
Вона залишає свою торбинку на стільці й мовчки сідає навпроти мене. Мені аж язик свербить запитати: «Чому так — контражуром?» Хоча, зрештою, ми не знімаємось. Пропоную їй сигарету. Жінка так само машинально закурює й дивиться на мене, наче сподівається почути важливу новину, потім погляд її знову гасне, байдужіє й спиняється десь поза мною.
На мить мені стає ніяково. Таке враження, що гостя зумисне цього домагається. А може, підсвідомо? Мені спадає на думку, ніби книжки, по які вона прийшла, це тільки привід, а насправді вона хоче збагнути, чого я вартий, або сподівається почути бозна-яке одкровення.
— Я не знаю, як вас звати, — здобуваюся я на слово.
— Антуанетта.
— Мали інтелігентних батьків?
— Чому так гадаєте?
— Таке ім’я трапляється рідко.
Вона не відповідає.
Тепер, зблизька, Антуанетта не здається видінням. Дешева біла кофтинка з розстебнутим комірцем і темно-синя домоткана жилетка надають їй зовсім буденного вигляду. Мій погляд, мабуть, теж стає буденним, бо я вже спокійно розглядаю її бюст.
Проста жилетка не дає змоги точно все оцінити, але я вже розумію, що жінка не мого типу.
Коли я був ще зовсім молодим, то не мав уявлення, де мій тип, а де не мій. Коли вже щось само трапляється, тут нічого коверзувати. Але під тридцять стаєш перебірливішим. Починаєш розглядати пейзаж, передусім рельєф спереду й ззаду. Очі не те щоб відходили на другий план, але ж «вікна душі» не висять у повітрі. Як казав Старий, нащо говорити одне, а думати інше. Тіло має значення, а жіночі тіла — все одно що небесні: найдужче притягають, коли вони першої величини, тобто добре розвинені, аби, пригортаючи їх, не мати відчуття, ніби танцюєш з міражем.
Тепер я бачу, що ця не міраж. Можливо, й не сіренька, але й не належить до типу жінок, які, приходячи в сни, доводять тебе до шалу. Куди їй до тієї королеви в цикламеновій блузці, яку я позавчора бачив на майдані. Ця швидше належить до типу просто гарненьких, хоч на обличчі закарбувався тривожний вираз. Жінка аж ніяк не прикидається неземною, вона взагалі не намагається справити враження, швидше, сказав би, що вона апатична, присутня й відсутня водночас. Видіння перетворилося на буденність, обличчя стало іншим, але схвильованість не полишає мене. Жінка обережно сьорбає каву, наче боячись обпектися, тоді підводить очі, мовби збирається щось сказати, але не каже нічого, затягується сигаретою й знову дивиться кудись у простір. Швидкий спалах — і повільне згасання, наче щось у ній то виринає на мить, то знову тоне в байдужості.
— Вас щось гнітить? — питаю я.
Антуанетта зводить на мене демонстративно здивований погляд, потім машинально струшує попіл сигарети в щербату скляну попільничку.
— А чому мене обов’язково має щось гнітити?
— Я не кажу — обов’язково.
Вона так само зиркає, потім опускає очі, тоді знову дивиться.
— Мабуть, тітка наговорила вам про мене?