— Небіжчицю справді не можна було назвати мовчазною, але про вас вона нічого такого не казала. Тільки згадала якось, ніби вам було цікавіше з книжками, аніж з нею.
— Це правда. А тепер, як побачила в домовині, стало жаль її.
— Оскільки вона вже замовкла.
Жінка також замовкає, очевидно, ображена моєю реплікою. Гаразд, помовчимо. Хай плине час. Так навіть зручніше стежити за його плином, бо виразно чути цокання годинника на стіні.
— Хочете, я подарую вам той годинник?
— Я маю наручний, — відповідає гостя, збентежившись.
— Ну, наручний… Я б хотів дати вам щось на спомин про тітку, скромну річ для дому,
— Якого в мене немає.
«Ось ця кімната вільна», — хочеться мені сказати, але я й цього разу стримуюсь.
— Певно, з житлом і тут скрутно.
— Не тільки з житлом.
— Ви ж ніби вчителька?
— Поки що — так.
Вона з прикрістю дивиться на мене, мовби питаючи: «Доки триватиме цей допит?» — а потім каже:
— Тітка ваша була до мене несправедлива.
— Звідки ви взяли?
— Так думаю. Я справді маю чимало проблем, але не статевих.
— А я й не пропоную вам нічого в цьому плані. Однак в іншому міг би вам дещо порадити.
— Чого я найбільше не зношу, то це порад.
— Ну, є різні поради. Бувають голослівні, з яких мало користі, наприклад, «вище голову» і «дивись веселіше». Але мої поради цілком конкретні і придатні до негайного вжитку.
Її справді щось гнітить. Мої конкретні поради її зовсім не цікавлять, вона гасить сигарету в попільничці й мовчить.
— Коли вам погано, ну, зовсім погано, вихід один, — раджу я, — заплющити очі й уявити, що вас немає.