Я виходжу, а коли вертаюся, вона знову відкинулася на подушку, втупивши нерухомий погляд у стелю.
— Ось, — подаю їй чашку й раптом бачу, що молока вже не треба.
Тітка відійшла з цього світу, несучи з собою глуху злість за ту смужку нікчемної землі. Блідий профіль чітко окреслюється в півмороці з якимось твердим і фанатичним виразом. Тепер я вже міг би сфотографувати її без спалаху — не поворухнеться й не зіпсує фото. Я певен, вийшло б дуже виразно. Смерть, при всій своїй нежиттєвості, завжди виразна. Свята або мучениця, що звернула погляд у небо. Спробуй потім довести, ніби фото не бреше.
Звичайно, я зовсім не збираюся фотографувати. Єдиний мій намір — викликати дільничного лікаря. Але спершу треба, тамуючи трепет, дістати з-під подушки торбинку. Я ж виконавець заповіту.
Мені здається, що люди вмирають дедалі частіше. Може, це звучить по-дурному, але так воно є. Я не пам’ятаю, щоб раніше хтось із моїх близьких умирав. Правду кажучи, як помер мій батько, смерть не викликала сумнівів, адже то був мій батько, але це здавалось далекою легендою. Смерть існувала лише як абстрактний факт, про який нагадували розклеєні по парканах кварталу некрологи. А потім раптом узяв і вмер Старий. Через два роки померла й мати. А тепер — тітка. І як не потерпати за майбутнє Роду, адже я та Дечо — останні його представники. Обидва неодружені. Два небораки, які, перебуваючи в безперервних мандрах, наражають себе на постійний ризик. Якби хтось узявся дбати про Рід, мусив би пильнувати мене й Дечо, як писанки. Але ніхто не дбає. Отак згасають славетні роди.
«Хочу, щоб поховав мене з хрестом і попом».
Досить неприємна примха з боку покійної. Я не боюсь витрат, але волосся стає дибки на саму думку про зайву мороку. Добре хоч від церковки до родинних могил немає й двохсот метрів. Цілу ніч ішов дощ, і небо захмарене. Добре, хоч від спеки не мліти. Ми з двоюрідним братом Дечо головні жалібники, першими йдемо за розбитим катафалком, який, певне, підфарбовують сажею. За нами тягнеться ще душ десять, певно, сусіди або охочі, що не люблять пропускати похоронів, як ото дехто — телевізійних фільмів. Доки підходимо до ями, я мимохідь оглядаю процесію. Понуре тло, на якому вирізняється одним-одне привабливе обличчя.
— Щиро кажучи, я й не знаю, чи те обличчя справді привабливе, скорше я вжив це слово, щоб уникнути іншого. Коли від одного погляду раптом починаєш хвилюватись, то тут навряд чи доречно говорити про привабливість. Я навіть не знаю, хто з нас кинув той перший погляд — я чи вона. Гадаю, вона, бо я ж озирнувся, відчувши, що на мене дивляться. Молодиця з білим обличчям, не тим, що кажуть «кров з молоком», а швидше матово-білим. Великі очі темно-сині, гарно окреслені вуста — блідо-рожеві. Буйні золотаві кучері, непристойно розкішні як для похорону, облямовують обличчя, й воно дощового травневого ранку, серед прозаїчних постатей сусідок і сусідів, здається видінням.
Досить дивно, бо мене видіння зроду не бентежили. А тут я, навіть не розгледівши її постави, зразу глипнув на обличчя. Такого досі не бувало. Можливо, для ока цілком природно обстежувати речі знизу вгору, але цього разу я нічого не помітив: ні так званих невралгічних місць, ні вбрання, тільки ясне обличчя й задумані очі, які при всій своїй задумі відразу перехопили мій погляд і майже відразу його розшифрували.
Хоча мені аж боляче під цього короткого замикання, однак момент зовсім невідповідний, аби вдивлятись у чиєсь ясне обличчя, мушу бодай трохи зосередитись на жалобній церемонії; старенький служитель культу виряджає тітчину душу в потойбічний світ, про який усі чули, але якого ніхто не бачив. Я відвертаюсь, однак ясне обличчя в ореолі золотавого волосся не йде мені з думки. Аби заспокоїтися, я починаю міркувати, що на контрастному папері воно вийшло б наче графіка, а на м’якшому папері без різкості стало б сентиментальним, наче давня листівка з пейзажем.
Коли я знову зважуюся глянути на незнайомку, щоб перевірити, чи те моє хвилювання було справжнім, там уже нікого нема, крім двох тітчиних товаришок з почервонілими від хвилювання й шморгання носами. Невідома наче випарувалася й своїм несподіваним зникненням насміялася з мене. З кого ж це пожартували — з мене чи з тітки, думаю собі, хоч мені до цього зовсім байдуже. Подивилась, наче в душу зазирнула й несподівано зникла ще до того, як поставили хреста.
«Що то за білява наяда?» — кортить запитати у Дечо, але я мовчу: все-таки ми на похороні. Й оскільки на похороні, Дечо пропонує випити по чарці — пом’янути небіжчицю, а я кажу: «Гаразд, тільки трохи пізніше, зараз піду додому, хоч душ прийму».
Душ мені не потрібен, бо я щойно прийняв душ, хоч і холодний, але йду; та білява наяда таки розсердила мене. Могла б висловити бодай співчуття, я все ж таки головний жалібник. За годину мине, сам себе втішаю, я ж не такий йолоп. Я взагалі не вірю в кохання з першого погляду, а це — хтозна. Недарма ж сказано, що люди віддавна поділені на дві половини й відтоді кожна половина шукає другу.
Може, це й вигадки, але й досі не можу заспокоїтися. Порахую до тисячі, тоді побачимо.
Але до тисячі рахувати не доводиться. Ледве встиг увійти до хати й зварити кави, як у двері подзвонили. Іду відчиняти, цілком певний, що побачу Дечо, але замість нього бачу золотокосу незнайомку.
— Заходьте, — кажу, пропускаючи її до хати, мовби ці відвідини для мене — звичайнісінька річ.
Її трохи бентежить моя безпосередність, однак уже в маленькій вітальні гостя пояснює:
— Я колишня квартирантка вашої тітки.
«А чому б і не майбутня моя?» — хочеться мені сказати, але я тільки киваю:
— Я здогадався.
— Тут лишилися деякі мої книжки, хотіла б забрати.
— А я щойно зварив кави. Вип’єте?