Тихий дощ, як, може, ви й самі помітили, — це найкращий супровід до сну. Мене будить Люба.
Заходить до кімнати, але тільки для того, щоб клацнути вимикачем, і кидає:
— Я пішла.
Це означає: йди до тітки.
Йду. Стара знову розкладає нескінченний пасьянс, отже, почуває себе краще.
— Сходиться? — запитую.
— Треба трошки хитрувати, щоб сходилося.
— Ну, зовсім без хитрування неможливо.
— І я ж кажу: на цьому світі завжди треба трошки хитрувати, — киває тітка.
Сідаю на звичне місце й чекаю, поки вона закінчить. Стара мерзне, й вікно зачинене, тобто курити не можна. Замість тютюнового диму вдихатиму дух ліків і хвороб. Люстра не горить, щоб не витрачати енергії, і тільки латочка біля ліжка освітлена настільною лампою, від синявого світла якої обличчя тітки здається зовсім мертвим.
— Із хитруванням не сходиться, — констатує вона незабаром, збирає карти сухими блідими руками, кладе їх на нічний столик, потім заплющує очі й тихо говорить ніби сама до себе:
— Хотіла вгадати, що на мене чекає там.
Очевидно, ворожила, куди потрапить — у рай чи в пекло. Отже, доведеться знову брати Євангеліє. Однак вона не велить почитати, а лежить, заплющивши очі. Мені здається, вона трохи розчарована письмом, яке містить стільки неприємних речей, — і жодних конкретних подробиць про те, що нас чекає «там». Як практична людина, тітка воліла б, щоб Євангеліє було чимось на зразок путівника з точним описом потойбічних місць, а якщо можливо, то й помешкання та їжі.
Вона лежить так само нерухомо. Я пригнічено мовчу в своєму напівтемному кутку, бо неспроможний відповісти на запитання.
— Але якщо нема нічого? — раптом питає стара й аж підводиться на подушці, схвильована цією несподіваною думкою.
— Ну, не може бути, щоб зовсім нічого не було, — мимрю я.
— І я так думаю: не може бути, щоб зовсім нічого, — погоджується тітка й знову лягає.— Але коли тобі кажуть такі загальні слова, як «рай» і «пекло»…
— Гадаю, є ще чистилище.
— Хіба цього світу не досить, що треба й на тому чиститися? Все життя клопоти й страждання, господи, навіть перед смертю доводиться переживати за ту смужку землі, що хочуть одрізати.
Нарешті вона знайшла тему й укотре вже почала виводити на чисту воду підлого махінатора Ілієва, що мобілізував усі зв’язки, аби врятувати своє подвір’я коштом тітчиного. Збуджена власним красномовством, тітка згадує все нові й нові подробиці своїх взаємин з підступними працівниками міськради, які повинні бути для нас зразком моральності. Тітка зачіпає навіть деякі деталі інтимного характеру, досить далекі від проблеми земельної ділянки.
Я гадаю, вона так завзято вхопилася за ту порослу бур’янами смужку, бо бачила в ній єдиний і останній зв’язок із життям. А цей світ, хоч він і нагадує чистилище, все ж приваблює її більше від потойбічного, про який навіть невідомо, світло там чи темно. Так чи так, а цього вечора смужка подвір’я знову розбурхує тітку, вона наче знову оживає й на блідих щоках з’являється кволий рум’янець.
— Принеси мені чашку молока з кухні,— каже згодом тітка, облизуючи пересохлі від балакання губи.