Одна з тітчиних чеснот — ясність мислення. Вона знає: золота в могилу не забереш, тож єдиний спосіб використати його — це купити собі розгрішення. Але все ж таки за умови, що не тепер, а після смерті, бо поки людина ще живе — ніколи не знає, чи золото їй не знадобиться.
Ось чому вона не пошкодувала грошей на телеграму. Викликала мене, щоб я боронив її від розбійника Дечо. І щоб виконав її заповіт. Хто може бути кращим виконавцем заповіту, ніж такий телепень, як я.
— Може, через те, що я люблю чорно-білу фотографію, мої сни також переважно чорно-білі. Однак цієї ночі в сон прокралося й щось ніжно-рожеве. Щось велике, гарно сформоване й ніжно-рожеве.
Дев’яносто відсотків жінок — сіренькі істоти, принаймні з вигляду. Та й чому б їм не бути сіренькими, коли дев’яносто відсотків чоловіків раді й таким. Але дев’ять з тих решти десяти мають вигляд хіба здалеку. Отже, тільки одна зі ста заслуговує на те, щоб нею снити. Голка в копиці сіна. Лише несосвітенний дурень зважиться шукати її, навіть знаючи, що вона в тому сіні є. Тим паче що жінка — не голка. Жінка не лежатиме тихо, чекаючи, поки ти її знайдеш. А коли й лежатиме, то з кимось іншим. Тому я намагаюся про це не думати — намагаюсь, а вона бентежить мій сон, і сон несподівано стає ніжно-рожевим, дарма що я люблю чорно-білу фотографію. Чи не навідатися до «Синього виру»?
Погано, що «Синій вир» аж за містом, а весна дощова й не сприяє прогулянкам. Добре, що дома чимало книжок. Крізь відчинене вікно проникає зеленаве світло, м’яке й заспокійливе, краплі дощу тихо шелестять молодим листям шовковиці, а ти сидиш і читаєш Достоєвського.
Книжка не моя, та й не Старого. Старий, між нами кажучи, не зносив Достоєвського, хоч і вважав його великим письменником. Якось, коли я заговорив про це з ним, Старий відказав:
— Хто я такий, щоб сперечатися з Достоєвським?
Пізніше я збагнув, що насправді він не заперечує Достоєвського, а просто не любить його.
— Коли книжки пише дурень, нічого не кажучи в них, це зрозуміло: заробляє на хліб. Але коли такий геній не може показати тобі виходу…
— Він показав вихід по-своєму, — лагідно зауважив я.
— Нічого подібного, — труснув головою Старий. — Його герої або намарно бунтують, або коряться й без кінця балакають. Коли на щось і зважуються, то хіба на вбивство, а взагалі проповідують.
— Але ж пишуть, ніби він заглянув у безодню душі.
— І що з того? Ми й без нього знаємо: в безодні темрява й хаос. Чи він допомагає нам видобутися з хаосу? Та й як би він допоміг, коли сам усе життя не зміг видобутися з нього.
— Може, й не зміг, та все ж знав вихід, — сказав я.
— Цілком можливо, — погоджується Старий. — Але що з того, коли не показав людям. Страждання й співчуття… смирення… самопожертва… Сльози покути і обійми. Зовсім як у Толстого.
Старий був страшенно лихий не лише на Достоєвського, але й на Толстого, не міг зрозуміти, чого вони ворогували між собою, коли були просто духовними братами, особливо в помилках.
— Де ж тоді вихід? — запитав я.
— В дії.
— Перш ніж діяти, треба знати, як і для чого, — спробував заперечити я.
— Дія! — незворушно повторив він. — Решта — від лукавого. — Але, щоб я не зробив хибних висновків, Старий уточнив: — Я не кажу, ніби думки й почуття не мають значення. Але вони або шлях до дії, або дірка в морі. Добро — це не пасивна величина.
Те, що він вірив тільки в дію, було його силою. А також і його трагедією.
Дощ тихо шарудить у шовковиці, а хмари нависли так низько, що ледве розрізняю літери. «Біси». Мабуть, і ця книжка, як і решта на столі, належала колишній квартирантці. Тітка сказала: «Я вигнала її». Як було не вигнати, коли вона замість Євангелія читала «Бісів».