— …щоб вона прийшла, як рак свисне?
— Сказала, що нічим не можу їй зарадити, — поправляє тітка, яка не любить вульгарних висловів.
— Але ви все ж бачили ті золоті монети. А коли знайшли їх потім у сейфі, на торбинці було написано «Палазов». Еге ж? Ну, а лист…
— Що «лист»? — блискає очима тітка — Лист! Лист — папірець, а наполеондори — золото. Хто б це виклав таку купу золота першому-ліпшому! Та й хіба я знала, чи тато не повернув золото Палазову? Палазов часто опинявся у скруті і тоді звертався до нашого батька.
— І як закінчилась історія? — питаю знову, щоб прискорити монолог.
— Та ніяк. Молодичка приходила мало не щомісяця. То била на почуття, то лякала, мовляв, подасть до суду… «Ну то й що, — кажу. — Хай би ви навіть і виграли — нема тих ваших наполеондорів, затямте собі! Бомба впала й усе знищила. Я ж не копирсалася в руїнах, шукаючи золота. А тепер, — кажу, — настали такі часи, що людині слід стерегтися золота, як вогню, бо держава все відбирає, щоб ви знали, вийшов такий закон, отож глядіть, аби, подавши до суду, самі не потрапили до в’язниці…»
— Може, та жінка була в скруті.
— А хто ж на цьому світі живе не в скруті? Вона й справді казала: чоловік покинув, дитина маленька, грошей не вистачає… Терпіти не можу скигліїв. Не маєш волі до життя — не живи!
Вона стомлено примружує очі й певний час перестроюється на нову хвилю, нарешті знову каже:
— Три роки нерви з мене вимотувала, насилу відчепилась… Я давно вже була забула про неї, а тепер хтозна-чому знову згадала. Може, думаю, те кляте золото й справді належало Палазову…
Вона кидає цю туманну гіпотезу просто так, з великодушності, потім переходить до головного:
— Коли я помру, прошу тебе, розшукай ту Палазову… Тепер вона не Палазова, а Денева. Віддай їй наполеондори… їх, певно, лишилася половина, я також потрапляла в скруту, але якщо додаси родинні коштовності…
— Не думайте про смерть!
— А про що ж мені думати? Я не хочу лишати на цьому світі бортів. Знайдеш ту Деневу..»
— Де я її знайду?
— Та тут же, в нашому місті. Палазови тутешні.
— І що я їй скажу? Що ви повертаєте борг?
— Що значить «борг»? Щоб ти такого не казав!
— Але щось же треба буде сказати?
— Чому треба? Якби мені принесли торбу золота, я б його взяла й без пояснень.
Тітка Сія, скажеш, заповіла вам оце, аби не думали, що вона вас пограбувала. Це родинне майно, скажеш, але там, куди вона відійшла, воно вже їй не потрібне. Через те й заповіла вам.
— Ясно.