— Що я віддам?
— Що треба. Воно в торбинці під подушкою.
— А кому віддати?
— Одній жінці.
— Чому ж самі цього не зробите?
— Бачиш — не можу встати з ліжка, а питаєш!
— Скажіть, що то за жінка, я приведу.
— Ні. Я вже вирішила. Ти владнаєш цю справу після моєї смерті.
— Ну, ще маємо час.
Вона скоса поглядає на мене, наче вагається, кому вірити — мені чи своєму стомленому серцю, потім сумно промовляє:
— Але щоб ти знав. Не хочу відходити з думкою, що не сплатила боргу.
Тоді починається нескінченний монолог, тільки цього разу присвячений не Родові, а зовсім новій темі — Скарбові.
Про той скарб колись ходило чимало легенд, що їх підтримувала мати Дечо і надто сам Дечо. Розповідали про родинні коштовності й наполеондори, які Сія — така лисиця! — зуміла приховати при поділі спадщини; але щодо розмірів скарбу думки були досить суперечливі.
Стара почала монолог із широкого вступу, який начебто не стосувався майна Роду. Швидше це була вбивча характеристика шаленого світу, в якому тітка мала нещастя народитися й жити. Від батька вона успадкувала зненависть до гітлерівців, яка посилювалася ще й тим, що чоловік, якого насилу знайшла, теж загинув від гітлерівців. Але тітка не симпатизувала й американцям, винним у загибелі мого діда Минка та баби Радки, а також у зруйнуванні родинної квартири — п’яти кімнат із кухнею, ванною й приміщенням для слуг. Зрештою, тітка Сія не мала особливих симпатій і до соціалізму, бо… ну, бо це соціалізм. Що лишається такій людині? Тільки розраховувати на саму себе, забезпечивши свою старість й ізолювавшись, наскільки можливо, від того шаленого світу в своєму домі, адже здавна відомо: мій дім — моя фортеця…
Тут тітка переходить до другої частини викладу, пов’язаної з проблемами дому. Дечова мати відмовилась від своєї частки, натомість одержавши будиночок з городом на околиці міста. Тож увесь дім незабаром стане моїм, що накладає на мене моральний обов’язок продовжити епопею Роду. Тітка в це не дуже вірить, але все ж проголошує, аби бути чистою перед власним сумлінням. Це досить небезпечне місце монологу, бо може повернути до нескінченної теми Роду. На щастя, стару цілком захоплює ідея остаточно очистити своє сумління, тож вона долає спокусу улюбленої теми й переходить до головного.
Після жахливої ночі, коли загинули мої дід та баба, їхня прибита горем донька Сія не забула перевірити сейф. Окрім «незначної» суми, там виявилися родинні коштовності, а також сотня золотих монет — наполеондорів. Крім того, виявилося, дід Минко, який взагалі був педант, написав на торбинці з монетами: «Палазов».
— Палазов був батьків хрещеник, нікчемний чоловічок, однак і він намагався вести торгівлю. Але торгував так, що весь час заплутувався і просив допомоги у діда Минка. Коли Палазова мобілізували й мали відправляти на Тасос, він і справді міг лишити щось у нас на збереження, бо був такий купець, що не мав навіть власного сейфа.
Тітка Сія сховала знахідку й нічого не сказала легковажним сестрам. Таємниця наполеондорів — тітка видавала купку монет з прізвищем Палазова за таємницю — також могла піти в забуття, оскільки хрещеник помер в армії від малярії на Тасосі чи десь-інде напередодні дев’ятого вересня 1944 року…
— Певно, це було перед сьомим листопада, бо тут готувалися святкувати Жовтневу революцію з усією помпою… Приходить молодичка, така собі овечка, й каже, ніби вона донька нашого хрещеника, мовляв, ми повинні її пам’ятати, а далі просто заявляє, що прийшла по наполеондори… Я дивуюся: «Які наполеондори?!» А вона без балачок дістає якогось листа від батька й читає: «Я дав сто наполеондорів на збереження бай Минкові. Бай Минко помер, але його дочка Сія все знає, бо я передавав гроші при ній, отож, якщо нам не судилося побачитись…» і таке інше. Ти уявляєш!
Згадка ця так розхвилювала тітку, що бідолашна аж упріла, майже забувши про те, що треба рятувати душу, а не наполеондори. Очі в тітки палають від обурення.
— Він і справді передавав гроші при вас? — питаю, аби прискорити монолог.
— Чи я знаю? Прийшов був якось до батька, й коли я принесла їм каву, вони щось гомоніли про золото. Може, ті кляті наполеондори й лежали на столі, але я не звернула уваги. Хіба я могла знати, що через них виникне такий скандал? «Бачите, — кажу молодичці,— тут, певно, якесь непорозуміння. Я не чула ні про які наполеондори», А вона каже: «Може, то була котрась із моїх сестер», — «Попитайте сестер, — кажу, — але можу вас запевнити: після батькової смерті ми ніяких наполеондорів не знайшли». Ну, я й сказала…