Стара однією ногою в могилі, але, оскільки лише однією, то повинна влаштувати справи і на тому й на цьому світі. Неспроможна змиритися з думкою про смерть, вона й далі бореться за оту смужечку дворища: оскільки все ж відчуває, що кінець не за горами, хоче подбати й про потойбічне життя. Тітка знає, що землю однаково відбатують, але твердо вірить, що боротьба за ту смужку принесе на тому світі блаженство.
Що гірше їй стає, то частіше вона звертається думкою до потойбічного.
— Почитай…
Беру чорний обшарпаний томик і чую нове розпорядження:
— Засвіти настільну лампу, а люстру погаси.
Власне, тітка знає, що там написано, але це її не влаштовує. Очі втуплюються в стелю, а тонкі безбарвні вуста стуляються в сувору гримасу, коли я починаю читати: «Яка користь людині здобути цілий світ, а згубити душу?.. Ті, хто робив добро, воскреснуть для життя, а ті, хто чинив зло, воскреснуть для суду».
— Якого суду? — питає вона, наче це я писав Євангеліє.
— Вічного вогню. Геєнни.
— А ти звідки знаєш?
— Але ж це вже сто разів було.
— А як же розгрішення?
— Про нього теж сто разів сказано: розгрішення для тих, хто покаявся!
Того вечора вона почувала себе зовсім погано, і страх смерті вхопив її так, що вона ледве переводила подих.
— А як ти розумієш оте розгрішення?
— Хіба я знаю, тітко? Я ж не піп. В кожному разі йдеться про покаяння не на словах, а на ділі.
— Де це сказано?
— Ну, яка ж бо ви! Я ж читав про багатія, якому шкода стало роздавати своє багатство.
— Годі, я втомилася.
Вона заплющує очі, наче, збирається заснути, але, на мій жаль, знову розплющує їх і примирено говорить:
— Нехай уже й так. Віддам, що належить.
А потім виправляє себе:
— Не я. Ти віддаси.