Тітка слухала напружено, невдоволено стиснувши вуста, доки я читав, як злидар помер і потрапив до раю і як багатий теж помер, опинився в пеклі й просив Авраама прислати Лазаря, хай подасть свіжої води, але Авраам відказав: «Як же я його до тебе пришлю, коли між нами й вами зяє безодня?»
— Жорстоко, — підсумовує тітка, коли оповість закінчилася.
— Що жорстоко?
— Жорстоке покарання. Хіба винен багатий у Лазаревому нещасті? І чи може одна людина допомогти всім Лазарям? Хіба той багач зробив його нещасним?
Вона сердито вовтузиться в ліжку, бурмочучи:
— А що кажуть про розгрішення!..
Очевидно, саме це її й хвилює: питання гріха та розгрішення. Що ще може хвилювати нас, грішників, особливо коли відчуваємо наближення часу спокути?
— Читай далі.
І я читаю: «Тоді сказав тим, хто стояв з лівого боку: йдіть, прокляті, у вічний вогонь… бо голодний я був, і ви мене не нагодували; спраглий був, і не напоїли, бездомний був, і не дали мені притулку: голий був, і невдягли мене; хворий і в темниці був, і не навідали мене…»
— Жорстоко? — питаю.
Тітка мовчить, однак неважко зрозуміти її думки.
— Може, богові належало самого себе покарати, оскільки муки — і земні й потойбічні — він сам створив, — кидаю я.
— Не блюзни, — каже тітка, але так неохоче, наче засуджує водночас і мене, й себе.
Вона жінка практична й знає, що коли ти на порозі смерті, пізно сперечатися з Євангелієм.
Коли хочеш отримати розгрішення, найрозумніше — покірно кивати й просити поблажливості. Але як бути покірливим, коли слова письма не лише суворі, а й цілком суперечать здоровому глуздові, змісту всього твого життя?
— Гадаю, невелика користь длубатися в тому завіті,— зауважую я, відчувши, що мене хилить на сон.
— Мудра книга завжди корисна, — заперечує тітка, хоч взагалі зневажає книги, та й сама також уже дрімає.
— Так, але послухайте-но, що тут пишеться: «Якби я не прийшов і не сказав їм, вони не мали б гріха. А тепер їхній гріх непрощенний».
— Ну й що?..
— Виходить, краще було б і нам не читати Євангелія. Тоді й ми не мали б гріха.
Старенька слабне. Так каже й дільничний лікар, який, щоправда, навідується нечасто, бо тітка з ним дуже непривітна, начебто він винен у її серцевій недостатності. Досі не можу второпати, нащо вона викликала мене, адже тітка нічого не робить без потаємної думки. Доглядає її Люба, ну, а щодо здоров’я, то лише бог їй може допомогти.
Можливо, причиною є вечірні розмови, на яких обговорюється проблема смужки землі й пригадується епопея Роду. Та й самотність їй допекла. Хоча хтозна… Вона звикла до такого життя й викликала мене телеграмою не для того, аби я стовбичив у її кімнаті й читав те, що вона й сама могла б прочитати. Я навіть певен: тітка радше лежала б сама, ніж спати потім у накуреній кімнаті.