Незважаючи на свою недовірливість, вона знову править своєї:
— Якщо, не дай боже, помру, щоб ти не поставив мені на могилі червоної піраміди. Хочу, щоб поховав, як велить звичай, — з хрестом і з попом.
Вона стуляє повіки й нишкне, наче приготувавшись до того врочистого обряду з хрестом і попом. Обличчя проти білої подушки блідо-сіре. Зараз, позбавлене живого блиску очей, воно здається зовсім неживим, і я майже готовий повірити, що тітка померла. Та тонкі губи розтуляються, й чути слабкий, але ще владний голос:
— Почитай мені трохи.
Почувши такий наказ уперше, я мусив спитати: «Що?», але тепер уже знаю. Власне, мав би знати відразу, бо єдиною книжкою в цій кімнаті є маленький чорний томик Нового завіту. Досить пошарпаний томик, хоч я не думаю, що це тітка так пошарпала його. Євангеліє Любине.
Простягаю руку до книжки й чую знов:
— Засвіти настільну лампу й погаси люстру.
Виконую й цей наказ. Навіть заклопотана думками про спасіння душі, тітка не перестає дбати про економію електроенергії.
Я влаштовуюся біля нічного столика, на якому горить лампа з сизувато-синім абажуром, і починаю читати. Я вже зрозумів — тітку не дуже цікавить філософський аспект Христового вчення. Гадаю, вона швидше сподівається почути щось певне, щось таке, що б стосувалося конкретно її, що дало б відповідь на її особисті запитання. Вона то куняє, то розплющує очі й нашорошується, наче намагається збагнути, чи в моєму монотонному бубонінні не прозвучала та жадана відповідь.
Мені здавалося, вона вже зовсім заснула, коли я дійшов до оповісті про багатого, який вигукує, зібравши з ниви щедрий урожай: «Душе, маєш добро на довгі роки: спочивай, їж, пий, веселися». Але бог йому сказав: «Безумцю, сьогодні вночі позбудешся душі. А кому залишиться надбане?»
Тітка розплющує очі й зосереджено дивиться в стелю.
— Чому він безумець? — питає вона.
— Бо тішиться тим, що скоро втратить.
— То й що, як втратить? Значить, не треба дбати про майбутній урожай і не треба ні з чого радіти?
— А лише сидіти та плакати, — підказую я.
— Та так, сидіти й плакати, бо ж нам написано померти.
І, не чуючи заперечень, тітка знову наказує:
— Читай далі.
— Навіщо, коли це вас дратує?
— Не дратує. Хочу лише збагнути дещо.
Нема ради, мушу читати, аж поки доходжу до наступної оповісті, отієї про багатого й бідного:
«Був собі багатий чоловік, він одягався в багряницю й вісон і щодня влаштовував бучні бенкети. А злидар Лазар, укритий виразками, лежав під його ворітьми й чекав, чи з багатої трапези не перепаде йому яка крихта, а пси ж підходили й лизали його рани…»