— Так. Ну, бувай, — кажу поспіхом, — Слухайся лікарів.
Я стою біля комбайна. Фреза гризе породу, брили її з гуркотом падають на транспортер і, проповзши повз мене, звалюються в вагонетку. У вибої жарко. Четверо моїх друзів пораються від-далік. Кожен дає знати про себе світлом. Вагонетка вже повна і я тричі махаю світильником. По миті вона поповзла від комбайна. Це Степан увімкнув корбу. Я спиняю комбайн і враз гуркіт змінюється рівномірним гулом вентиляційної установки. Важкий пил швидко осідає, я стягую респіратор і присідаю. Поки підгонять порожню вагонетку, трохи перепочину. Мені здається, що разом із повітрям закачують і частину сонячних променів — таку ілюзію створюють пилинки, що вилітають з труби і ніби згоряють у струмені світильника. Поряд зі мною гупає чималий шмат породи, і я відскакую, мов обпечений. Я сів був під незакріпленим склепінням. За десять років, відколи працюю на шахті, це вперше така необачність. Подумки виношу собі сувору догану. Ловлюся на тому, що смисл предметів і явищ доходить до мене не тієї самої миті, як мій погляд на них упаде, а згодом. Для шахтаря це неприпустимо. Шахтар повинен реагувати вмент.
Струмінь світильника висвітив пласт. Вугілля поблискує. Такий блиск я бачив в очах пантери. Пантера була чорна, як антрацит, і на тому чорному тлі особливо вирізнялися білі зуби та рожева паща. Довгий хвіст звисав із клітки, і Ігор схопив його. Звір шарпонув хвостом із такою силою, ніби обірвалася сталева линва, і кинувся на грати, аж задвигтіла клітка. То був молодий самець, очі його палахкотіли. У всіх у зоопарку, хто це бачив, вирвалося одноголосне «А-ах!»
Дивні асоціації: блиск вугілля й очі звіра. Проте вугілля може бути лютішим за пантеру — коли трапляється раптовий викид. Вугілля вибухає нагло, без попередження. Горе тому, хто опиниться в місці раптового викиду.
Ігор потім казав, що хвіст у пантери м'який, як качалочка з куги… Задушливо. Почуваю кволість у всьому тілі, хоча ми й працюємо лише півзміни. Даються взнаки безсонна ніч і напружений день. Скидаю брезентову куртку і залишаюся в спідній сорочці. Я залюбки скинув би й штани, й гумові чоботи, але не можна — скалки породи, що летять від фрези, дошкульно жалять тіло. Ще ніколи мені не хотілося так на поверхню, як сьогодні. Біля Ігоря немає ж нікого з близьких. Мати повернеться тільки через тиждень. Треба було її повідомити. Взяти в Марчуків адресу — їхня донька теж там — і повідомити.
О, вже знову суне порожня вагонетка.
Я роблю все механічно, не думаючи. Так, мабуть, працюють роботи.
Комбайн здійняв густу пилюку. Промінь світильника в'язне в ній, як у баговинні. Спрямовую фрезу майже наосліп. Тут, справді, було колись баговиння, а ще до того — море, плавали риби. Інколи трапляються їхні відбитки на породі. Відтиски минулого. В моїй пам'яті теж зберігається один відтиск. Точна копія любові двох людей. Копія, відтиск, самої ж любові давно немає.
Породу вибрали більш ніж на півметра. Треба пройтися фрезою по вугіллі та підвести ближче комбайн.
О, тут зовсім інший пил. Кожна пилинка — промінець. А, може, це виблискують промінці доісторичного сонця, що законсервувалося в вугільному моноліті? Врешті, вугілля і є концентратом сонячного проміння, адже буйна рослинність карбонового періоду завдячує удосталь сонцю та волозі.
Нарешті прийшла зміна.
Кліть повзе повільно, як машина часу, що повертається з минулого. Далекого минулого. Мільйони років, немов мільйони тонн, спресували колись усе живе в прошарки неорганічної та органічної речовини. Хіба й після нас залишиться таке ж? Поминули восьмий горизонт. Сьомий… Шахта — музей часу. Кожен горизонт — геологічна епоха… Шостий. В носі крутить від гострого запаху поту, вогкості та хімікатів, у яких перуть шахтарські роби. Всі мовчать. Потомились. Сталевий канат рівномірно витягує з прірви нашу залізну хатину.
У коридорі сутінки. Світить лише нічник на столі у чергової сестри. Сама медсестра схилилася над товстою книжкою, не чує моїх кроків.
— Добрий вечір, — кажу пошепки. Дівчина здригнулася, звела на мене очі.
— Добрий вечір… Ви, мабуть, Ігорів тато?
— Атож.
Помітивши на моєму лиці неспокій, вона сказала:
— Не хвилюйтеся. Йому краще. Зараз спить, а звечора кожних п'ять хвилин питав, котра година. На вас чекав.
— До нього можна?
Медсестра кивнула на вішалку, де біліло з півдесятка халатів.
— Тільки ненадовго. Не розбудіть його. Двері Ігоревої палати якраз навпроти столу, біля якого сидить медсестра. Я прочиняю їх і світло від нічника падає на клітку, що стоїть на тумбочці біля Ігоревого ліжка. Клітка порожня. А сам папуга куняє на бильці ліжка в Ігоря над головою. Схиляюся над сином і торкаюся губами його чола — воно ще гаряче, але вже не так як уранці.
— Ну, що — є температура? Від несподіванки аж здригаюсь. Ігор, виявляється, не спав.