Жабу вони знайшли на майданчику в дитсадку, а вихователька підчепила її на совок і викинула на вулицю. Ігор підібрав її, ідучи додому.
— Вона ще пошкодує, що викинула нашу жабку.
— Чого це їй шкодувати?
— А ми з Середою щось придумали.
— Що ж ви такого придумали?
— А ми заліземо на дерево, і коли вихователька стане на один кінець дошки-гойдалки, ми зверху скочимо на другий кінець, і вона перелетить через паркан, як наша жабка.
Мені сподобався їхній задум, проте Ігорю я сказав, щоб він викинув із голови дурниці — вихова-тельку слід поважати.
Ігорів сусіда, звісивши худі ноги, сидить на краю ліжка, дивиться на папугу. Його невиразні, як мені спочатку здавалося, очі від цікавості пойнялися живою зеленню. Коли ж він устиг сісти? Я й не чув.
— А оце вже нікуди не годиться, — кажу, підводячись із стільця.
Хлопчина знехотя вкладається в постіль. На вилицюватому обличчі застиг вираз радісного здивування… Позитивні емоції! — я вірю в їхню цілющу дію.
— А скільки років живуть папуги? — раптом питає Ігор.
— Сто п'ятдесят.
По хвилі він знову питає:
— А скільки нашому Коці років?
— Ну, дядько Валя привіз його нам три роки тому. Кока був тоді пташеням. Отже йому десь чотири-п'ять років.
По очах бачу, що Ігор робить якісь підрахунки. Так і є:
— То що ж, я помру, а Кока житиме ще сорок п'ять років? — в його голосі вчувається легке тремтіння.
— Коли добре їстимеш, а не цідитимеш саму юшку, то й ти проживеш сто п'ятдесят років.
Ігореві важко. Його личко вкривається дрібними краплинами поту.
— Досить, Ігор, — він не заперечує, коли я беру в нього папугу і саджаю в клітку. — Тобі треба лежати.
Я роблю це вчасно, бо в дверях з'являється медсестра. Вона дивиться на мене докірливо — по-переджала ж бо, щоб не затримувався. Ігор, розуміючи, що я зараз піду, спішить запитати:
— Тобі сьогодні в другу зміну?