— Є,— кажу, — але значно нижча, ніж була вранці.
— Ну, як, усе добре на роботі?
— Так, усе гаразд, тільки важко було і я дуже стомився.
— То лягай, відпочинь, — Ігор робить рух, щоб звільнити мені місце на ліжкові.
— Я б залюбки з тобою полежав, так не можна ж. Сестра сваритиметься.
— Та ні, вона хороша. Це вона дозволила Коку випустити з клітки.
Папуга, почувши голоси, прокинувся і почав щубратися під крилом.
— Які ліки тобі давали?
— Якісь пігулки та ще уколи…
— Боляче було?
— Не дуже. Ну лягай уже, відпочинь.
— Не можна. Я й так порушив порядок, прийшовши пізно.
У палаті раптом потемнішало. В дверях стояла медсестра.
— Не треба було його будити, — чую її тихий голос.
— Він не спав, — кажу я.
— Так, я не спав. Я виспався вдень, — говорить Ігор.
— Гаразд, — сестра знову сіла до столу, чути як рипнув під нею стілець.
Я торкаюся долонею Ігоревої щоки, кажу:
— Я вже піду…
Ігор зітхнув, як мені здалося, аж надто по-до-рослому.
— Що ж, іди.
Якийсь час я сиджу, а тоді підводжусь і йду до дверей.