— їдьте обережніше. Коли ви переганяли тролейбус, перестроюючись у третій ряд, позаду нісся «рафик». Шофер ледь устиг пригальмувати, — він якусь мить помовчав, розглядаючи папугу, а потім додав: — Ще цього вам не вистачало.
«Дійсно», — думаю я. Від'їхавши, помічаю в люстерку, що міліціонер дивиться мені вслід.
У палаті без змін. Чути запах бульйону, мабуть, щойно був сніданок. Ігор і його сусіда лежать горілиць, погляди обох спрямовані на двері.
— Не підводься, — спиняю суворим голосом Ігоря. Клітку ставлю поряд з його ліжком.
Папуга насторожено розглядає палату. Його гнітить тиша — він мовчить.
— Кокочко… — кволим голосом говорить Ігор і кладе руку на клітку.
Птах стрепенувся, почувши голос друга.
— Гех! Ігорок! — він розкрилився, ніби для лету. — Ігорок! Рая! — забігав по клітці, шукаючи отвір, і — знову на жердину. — Ігорок! Кукуріку! Хочу моркви!
— Я сяду? — питає Ігор.
— Гаразд, тільки ненадовго, — підкладаю йому під спину подушку і торкаюся губами чола. Тем-пература помітно спала.
Папуга щодалі навіснішає. Зависає на жердині вниз головою і щосили махає крилами. Добре, що я очистив піддон, а то зараз уся палата була б у лушпинні.
— Випусти Коку, — говорить Ігор і, бачачи, що я дивлюся на нього здивовано, благає: — Ну, хоч на хвилинку!
— Лікар наказав з клітки не випускати, — говорю я і відчуваю, що моєму голосу бракує твердості.
— Хоч на одну хвилинку.
Я мовчки піднімаю засувку і папуга вилазить з клітки. Мить — і він уже примостився на бильці ліжка в Ігоря над головою, белькоче щось незрозуміле. Ігор не рухається, а папуга заходився пе-ребирати дзьобом йому волосся, кожну волосину окремо.
— Кокочко, — шепоче Ігор.
— Кокочко, моя хороша птиця, — ніжно говорить папуга маминим голосом. Він злазить по бильцю на один щабель й торкається дзьобом Ігоревого вуха. Син не рухається, на обличчі в нього радісна посмішка. — Кокочко, моя хороша птиця, — знову белькоче папуга і починає легенько покусювати вухо. Своїм дзьобом він легко трощить горіхи й деревину, і я дивлюся на той вилив почуттів із острахом. Не діждавшись взаємності, птах злазить Ігорю на плече. По обличчю хлопця видно, що від папужачих кігтів йому й лоскотно, і боляче, але він терпить. Кока, сидячи на плечі, заглядає другові в обличчя, треться головою об щоку.
— Ну візьми вже його, візьми — не витримую я.
Ігор обережно знімає папугу з плеча, кладе собі на руки.
— Давай, Коко, шийку почухаю, — каже він. Птах вигинає шию, настовбурчується, і хлопець легенько подряпує вказівним пальцем між пір'ям. Папуга від насолоди аж заплющує очі. Мені спадає на думку, що діти значно ближче до природи ніж ми, дорослі. Вони сприймають її демократично, всерйоз, і природа платить їм довірою. Дорослі ж намагаються переробити природу, пристосувати її до своїх потреб, часто втрачаючи почуття міри. Зараз до Ігоря горнеться барвистий птах, а два роки тому Ігор так же ніжно і дбайливо тримав у руках велику ропуху. На моє здивування він пояснив, що жаба хвора і що їй слід пожити трохи у нас у ванні.
— Що ж у неї болить? — запитав тоді я.
— У неї болить усе тіло. Вихователька перекинула її через паркан.