На сходи долинають голоси, то розмовляє сам із собою Кока.
Я повертаю в дверях ключ і балаканина припиняється. Натомість чути голосне:
— Добрий день, Лесю!
Папуга радий. Він махає крильцями, погейкує, цмокає язиком, думає, мабуть, що випущу. Клітка кругла з верхом-банею. Я сам її змайстрував із тонкого хромованого дроту і трьох алюмінійових обручів. Вона впритул помістилася в люльку. Птах заклопотаний: навколо дерева, люди, звуки, але дивуватися йому недовго випадає, бо я накидаю на клітку тент. Збоку глянеш, ніби в люльці сидить людина з накинутою на голову зеленою парусиною.
Мотоцикл зашелестів шинами. Обабіч поблискують калюжі. Я намагаюся об'їздити найменші вибої, щоб не налякати птаха. Уже за півквар-тала траса стає рівною, ніби відполірована. Стрілка спідометра наближається до шістдесяти. Перегнавши тролейбус, перестроююсь у третій ряд, та раптом:
— Фюр-р-р!
Здається, до мене. Я помічаю тільки чорно-білий міліцейський жезл. Що ж я накоїв? Авто-інспектор — білявий юнак — підходить повагом. Він, мабуть, думає, що повільна хода надає йому солідності. На плечах інспектора поблискують три лички. Він віддає честь, виструнчившись, як в армії. Я простягаю посвідчення, навіть не запитавши, що сталось.
— Ви порушили правила обгону, — говорить дзвінким голосом автоінспектор. Я дивлюся на нього запитально.
— Ви не ввімкнули поворота, коли переганяли тролейбус.
Все вірно. Дається взнаки тривожна ніч. Що ж йому відповісти. Я спромігся тільки розвести ру-ками, мовляв, переможений віддає себе в руки переможцеві.
Тим часом, під тентом чується шарудіння, а по миті долинає глухо, неначе з підземелля:
— Ігор! — На папугу подіяв дзвінкий міліціонерів голос. — Валерка! — знову чується з-під тента.
Автоінспектор прикипів поглядом до люльки, він навіть не встиг розкрити посвідчення.
— Хто там у вас? — питає суворо.
— Папуга. — Відкриваю тент, птах, почувши мій голос, кричить:
— Добрий день, Лесю!
Міліціонер нахиляється над кліткою і на його лиці щире здивування.
— Оце так птах! — виривається в нього. А папуга, опинившись у морі світла і звуків, гасає по клітці, чіпляючись кігтями і дзьобом за дроти, вигукуючи іспанські, впереміш із українськими, слова, стриже хвостом. Пір'я на сонці аж горить синьо-зеленим полум'ям — не відірвати очей.
— А балака, як людина! — говорить автоінспектор. — Куди ви його везете?
— У лікарню.
Бачу в його очах цікавість і коротко оповідаю про своє лихо. Він слухає, співчутливо киває.
Коли я скінчив, автоінспектор простягнув мені посвідчення — він його так і не розкрив — і ска-зав: