Після цього схвильованого привітання вони мовчки потисли один одному руки, Малкінс заговорив перший:
– Тут за рогом бар.
За другою склянкою згадали Джона Харта.
– Життєва сила, що шукала свого втілення, використала його розум, – сказав Грейсон так, ніби йшлося про щось цілком звичайне. – Вона, очевидно, не може існувати сама по собі. Вона намагалася використати мене. . – він питально поглянув на Малкінса.
Той кивнув:
– І мене.
– Гадаю, ми надто сильно опиралися.
Малкінс витер спітніле чоло.
– Білле, – сказав він, – все це як сон. Я одружуюся й розлучаюся кожні сорок років. Береш за себе, здавалося б, двадцятирічну дівчину, а вона через кілька десятків років виглядає на всі п’ятсот.
– Ти вважаєш, усе відбувається в нашій уяві?
– Та ні ж бо, ні. Думаю, вся ця цивілізація справді існує, правда, дивлячись, що розуміти під існуванням. – Малкінс аж застогнав. – Давай не будемо про це. Коли я читаю деякі теорії про походження життя, я відчуваю себе на краю безодні. Якби нам тільки вдалося якось позбутися Харта. .
– То ти ще не знаєш? – невесело посміхнувся Грейсон.
– Ти про що?
– У тебе є зброя?
Малкінс мовчки простягнув лазерний випромінювач. Грейсон узяв його, приставив до своєї правої скроні й натиснув на гачок. Малкінс рвонувся був до нього, та надто пізно.
Вузький білий промінь, здавалося, пройшов крізь Грейсонову голову. Позад нього на дерев’яній стіні утворилася чорна дірка, яка іще тліла по краях. Неушкоджений Грейсон незворушно націлив трикутне дуло на свого співрозмовника.
– Хочеш, спробую на тобі? – весело запитав він.
Літній Малкінс здригнувся і рвучко потягнувся до випромінювача:
– Віддай!
Потроху заспокоївшись, запитав:
– Білле, що будемо робити? Я помітив, що зовсім не старію.
– Думаю, нас тримають у резерві. – Грейсон підвівся і простягнув руку.