— У нас є сервіс.
— Ну й що?
Друга.
Кравчина діє проти бандерівців.
Переговори з оточеними бандерівцями. Його послали, можливо, парламентером. Можливо, що там, в каменоломні, де вони були, де їх було застукано, був і один його син.
Як вони не хотіли взнавати один одного чи не показали виду нікому, що впізнали. І син був, може, старшим групи.
Так чи інакше, по довгій і глибокій розмові про історію і про ультиматуми вони всі були знищені. Я нікому не признався. Тяжко мені і соромно, що виродивсь мій рід. Нема в мене гордої вдачі Тараса Бульби. Не став я при всіх, не назвався. Не сказав: що, синку, помогли тобі твої ляхи? Не сказав. Побоявсь, що не повірять та почнуть підозрівати в родствених связях. Убив мовчки. Ще й, признаюсь, убивши його, зрадника, як собаку, і глянувши навіть па його красивий труп, як Тарас отой Бульба на свого зрадника-сина, навіть бровою не повів отакечки, неначе не син він був мій, а падло. Не скоро, вже аж уночі, пішов я в хлів, зарився в солому, затулив шапкою рота та й до-о-вго-довго ридав, приказуючи такі слова, яких уже ніхто тепер і не говорить.
Він діяв і мислив відповідно силі речей. Відступаючи перед ворогом, він ненавидів світ і самого себе.
Він кляв своє воєнне щастя.
Се не значило, однак, що він не вірив у своє щастя чи вірив у конечне щастя ворога.
Ні. Йому просто іноді були недоступні всі складні механізми шляхів управління і планування (планів) щастя, вся складність його шляхів.
Наступаючи, він проймався натхненням, він жадав наступу, не дивлячись на велетенські втрати, на кровопролиття жахливі.
Одне слово, він був такий, якою була сила речей.
Одночасно він був продуктом сієї сили і її чинником.
Старший лейтенант. Пробув на війні чотири всі роки. Повернувся з Німеччини.
— Скажи мені, що ти виніс узагалі зі страшного з усього смислу війни? — спитав я його по досить довгій розмові.
— Що виніс? — подумавши, сказав він мені. — Я прийшов до висновку, що в -житті все набагато грубіше, ніж писали нам колись, і говорили, й говорять. — Він одповів на свої якісь складні думки по множеству, напевно, найконкретніших явищ.
— Що скажу? От у всіх письменників у книгах чи статтях: війна — так се сльози, плач, горе. Се неправда. Я не бачив ні сліз, ні горя. Все дуже просто. Хлопнули — чоботи геть і в яму зарили, — готово. Ніхто нічого й не думає. Навпаки, весело і повно сміху.
— А люде?
— А я їх не бачив, їх там взагалі нема. Вони виселені.
— А в ямах, у байраках, лісах, льохах? А під час наступу? Ти ж усю республіку пройшов, да не одну, а кілька?
— Да я з людьми не стрічався. Може, й свідомо.