— Скоріше, давай скоріше! — підганяв той, що простягав руку.
Аж раптом Дана помітила, як щось блиснуло з-під чорного плаща іншого незнайомця — то був величезний меч у піхвах. Дівчинка затремтіла: здоровань потихеньку виймав ту зброю. Кому б не призначався удар — Дані чи дракончикові, дівчинка відразу вирішила, що так просто ці кам’яні обличчя не заволодіють її нічним гостем. Вона витягла малого із сумки й спритно сховала його під куртку.
— Що ти робиш? — прошипів здоровань. — Негайно віддай його мені!
— То забери! — зухвало відповіла Дана. Щось їй підказувало, що незнайомці не можуть застосувати силу, аби відібрати дракончика. Адже вирвати в неї сумку з рук було значно простіше, аніж стільки часу витрачати на вмовляння. Тож їм потрібно, щоб Дана добровільно віддала дракона.
Чоловіки перезирнулися. Раптом десь за рогом зарокотав мотор автомобіля, стукнули дверцята і почулися голоси. Кам’яні обличчя стали ще нерухомішими. Наступної миті один із них схопив Дану за плечі, а інший хутко провів мечем по стіні — і вона розсунулась в обидва боки, як двері ліфта. Дівчинка хотіла крикнути, як їй затисли рота і штовхнули в щойно утворений отвір у стіні.
Все, що сталося потім, було схоже на жахливий сон. Дана не розуміла, куди потрапила. Спочатку повіяв сильний вітер, і щось, схоже на довжелезне волосся, увесь час ковзало по обличчю. Дівчинка тільки-но збагнула, що це кінська грива, як втратила свідомість. Усі наступні події вона пам’ятала уривками: їй зв’язали руки і ноги, кудись несли, а насамкінець стягли з неї куртку. Дана намагалася пручатись, але знову втратила свідомість. Якісь темні постаті ввесь час то з’являлися із темряви, то зникали в ній. Вони голосно розмовляли незнайомою дівчинці мовою, але з їх стривожених голосів вона збагнула, що дракончик зник. Очевидно, це сталось ще до того, як із Дани стягли куртку. Єдине, що тішило, — він не опинився у руках цих людей.
Нарешті все затихло. І тепер Дана відчула, що вона страшенно змерзла. Дівчинка сіла на оберемок соломи в кутку і роззирнулась навсібіч — приміщення, у якому вона опинилася, нагадувало в’язницю: стіни і підлога були вимощені сірим каменем. Невеличке віконце з товстими ґратами, за якими синів клаптик неба, знаходилося так високо, що годі було до нього дотягтися. Перед Даною стояв глиняний глечик з водою і дерев’яна миска з куснем черствого хліба.
Дівчинка підвелася. Все тіло в неї боліло, та, на щастя, руки й ноги були розв’язані. Вона зробила декілька кроків, від яких прокотилася луна, і зупинилась перед дерев’яними дверима, кутими залізом. Зверху там було вирізане вічко, і Дана зазирнула в нього — нікого не було видно.
Своєї куртки вона теж ніде не побачила, а в тоненькій кофтинці з короткими рукавами було дуже холодно, до того ж разом з курткою щез і телефон, і… дракон. При згадці про малого Дана мимоволі торкнулася грудей, того місця, де кілька годин тому намагалася його заховати. Де ж він тепер, коли саме загубився? Невже опинився у руках тих незнайомців? Що вони з ним зробили?
Дана щосили вдарила в двері кулаком. Удар вийшов дуже слабким, лише руку забила. Тоді дівчинка відчайдушно почала гатити в двері ногами.
— Відчиніть! — кричала вона. — Випустіть мене негайно!
В коридорі за дверима почулися важкі кроки. Дана так галасувала, що не відразу помітила, як скреготнув засув і двері відчинилися. Вона мало не впала. На порозі з’явилися дві кремезні постаті — справжнісінькі середньовічні лицарі в залізних латах. Їхні обличчя затуляли заборола, а на поясі в кожного були прилаштовані довжелезний меч і булава.
— Що вам потрібно від мене? І взагалі, де я? Це що, якийсь жарт? — Дана намагалася говорити твердо.
Та лицарі мовчали. Один із них схопив дівчинку за руку вище ліктя і потяг за собою. Рукавиці в нього були залізні і хватка також, тому Дана вирішила не пручатися, а гідно зустріти виклик долі, яким би він не був.
Звичайно, дівчинка страшенно перелякалась, та попри страх не могла стримати здивування і захвату, адже опинилася в коридорі справжнього середньовічного замку з кам’яними стінами, вздовж яких були розташовані невеличкі заґратовані віконця і палахкотіли яскраві смолоскипи. Дану вели сходами кудись нагору, і вона зрозуміла, що раніше знаходилася у підвалі, а тепер вони йдуть на вежу. Тут було дещо тепліше, на стінах висіли картини в потемнілих від часу рамах.
Перед зачарованою дівчинкою відчинилися важкі двері — і Дана потрапила до справжньої тронної зали, точнісінько такої, як у казках, які дівчинка так любила: в кутку у величезному каміні потріскували дрова, вікна затуляли розкішні портьєри, кам’яна підлога була заслана звіриними шкурами, а в центрі кімнати височів справжній трон, весь у оксамиті й золоті.
Захоплена цією казковою дивовижею, Дана навіть не помітила, що охоронці давно вже пішли і залишили її у залі саму.
Дівчинка стояла і не знала, навіщо її сюди привели, і навіть не уявляла, що тепер робити, та ноги самі вже несли її до каміна з його життєдайним теплом. Дана присіла і простягла до танцюючих язичків полум’я свої задубілі руки. Раптом щось невагоме і тепле м’яко лягло їй на плечі. Дана здригнулася, підвелася і озирнулася. Позаду стояв високий чоловік із довгим світлим волоссям. Очевидно, це був король, бо комір його червоної мантії оторочувало хутро горностая — привілей королів. Проте корони на голові не виявилося. Обличчя чоловіка мало суворий і сумний вираз одночасно. Його можна було б вважати вродливим, якби на ньому не застигла вже знайома Дані кам’яна маска.
— Ви змерзли, — тихо промовив він, — сідайте біля вогню.
Звідкілясь коло каміна з’явився невеличкий стілець, і Дана покірно сіла на нього. Вона тільки зараз помітила, що в неї на плечах — тепла шуба.
— Моє ім’я — сер Астін, люба госте, — чоловік ледь вклонився. — Сподіваюсь, вам сподобався мій замок?
— Можливо, й сподобався. Щоправда, найкраще у вашому замку я розгледіла підвал, — сміливо відповіла Дана. — Ви до всіх своїх гостей виявляєте таку гостинність?