— Ні, — Сергій знизав плечима. — А чому ж ти не відповідаєш?
Дана витягла телефон з кишені.
— Ну от, пропустила дзвінок через тебе. Причепився, як реп’ях. Іди, куди ішов! От зануда.
І дівчинка кинулася прожогом від Сергія. Не озираючись, бігла і бігла, доки не опинилась у якомусь провулку і зрозуміла, що зовсім не знає цієї місцевості. Тоді причепа-однокласник миттю випарувався з Даниної голови, вона рвучко зупинилася і почала озиратись на всі боки. Як звідси потрапити на центральну вулицю, вона не знала. Дівчинка зазирнула в сумку. Дракон спокійно лежав на згорненому рушнику. Він, мабуть, спав, бо від денного яскравого світла примружився, а потім позіхнув.
— Ну, і чого ти галасуєш? — запитала Дана. — Сон поганий наснився? Ти краще скажи, як нам знайти дорогу назад?
Раптом дівчинка почула за спиною чиїсь кроки. Вона швидко закрила сумку й озирнулася. До неї наближалося двоє кремезних чоловіків. Вони були одягнені в довгі чорні плащі, а їхні обличчя здалися Дані якимись незвичайними, немов витесаними з каменю.
Дівчинка підсвідомо відчула небезпеку. Вона прискорила ходу з надією потрапити на якусь людну вулицю, бо тут, як навмисне, не було жодної людини. Дівчинка звертала з одного провулка в інший, доки зовсім не заблукала.
— І чому я не взяла з собою Сергія? — прошепотіла Дана. Вона мало не плакала.
На щастя, незнайомців у чорному ніде не було.
— От дурепа! — сказала Дана вголос. — І чого це ти вирішила, що вони тебе переслідують? Ішли собі люди у справах.
Цієї ж миті двоє здорованів знову з’явилися перед нею. Вони неначе виросли із землі. Тікати було нікуди. Дана скрикнула, позадкувала і втиснулась спиною у стіну.
Кам’яні, беземоційні обличчя незнайомців наблизилися до дівчинки впритул.
— Що вам від мене треба? — крикнула Дана. — Я зараз покличу на допомогу!
— Не потрібно кричати, — спокійно мовив один із здорованів. — Просто віддай нам те, що тобі не належить.
— Нічого в мене немає! Це помилка! — заперечила Дана. — Ви, напевне, мене з кимось переплутали!
— Ні, не переплутали, — відповів інший. — У тебе таки дещо є. Ця річ потрапила до тебе випадково, а належить вона нам. Ми загубили її.
Дана нарешті зрозуміла, про що йдеться. Але ці люди не викликали в неї довіри, і тому дівчинка вагалася, віддавати їм дракона чи ні.
— Що саме вам треба? — запитала твердо.
— Дрібничка. Маленький дракон. Той, що спить у твоїй сумці. — Голос незнайомця став улесливим, а на його обличчі з’явилося щось подібне на посмішку.
— А він точно ваш? — у Дани по спині мурашки забігали від тієї посмішки.
— Так, так, давай скоріше! — і чоловік нетерпляче простяг руку.
Дівчинка відкрила сумку, обережно занурила туди руку, і дракончик відразу довірливо стрибнув їй на долоню.