Поштар підхопив аркушик і прочитав уголос:
– «Цей лист – твій смертний вирок. За вчинене тобою тебе чекає смерть».
Він знову згорнув листа і поклав конверт на прилавок.
– Це звичайнісінький жарт, – переконано промовив він.
– По-твоєму, це жарт? – перепитав аптекар з тривожною ноткою в голосі.
– А що ж іще? Жарт. Деякі рогоносці не можуть всидіти і строчать анонімки. Не ти перший, не ти останній. А то ще по телефону розігрують.
– Ага, – згодився аптекар, – таке траплялося і зі мною. Якось уночі лунає телефонний дзвінок, беру трубку й чую: жіночий голос запитує, чи не пропав у мене пес сіро-буро-малинової масті, мовляв, саме оце знайшовся, кажуть, ніби хазяїн аптекар. Це й справді був жарт. А тут мені погрожують смертю.
– Ет, той самий розиграш, – заявив зі знанням справи листоноша і, взявши сумку, рушив до дверей. – Не варто цим перейматися, – сказав він на прощання.
– Я й не переймаюсь, – відповів аптекар, але поштар уже пішов собі.
І все ж при всьому своєму бажанні він не міг не перейматися. Надто вже лихий був цей жарт. Якщо взагалі це жарт… А що ж іще? Сваритися він не сварився ні з ким, політикою не займався, навіть уникав говорити на політичні теми. Ніхто не знав, за кого він голосує. А він змолоду на парламентських виборах за давньою родинною традицією голосував за соціалістів, а на муніципальних – за християнських демократів. Адже за їхнього правління місцевим завжди щастило дечого добитися від уряду, до того ж ліві партії замірялися урізати сімейну ренту. Але він ніколи не сперечався ні з тими, ні з тими, праві вважали його своєю людиною, ліві – своєю. А втім, зв’язуватися з політикою це тільки марнувати час. І той, хто цього не розуміє, або невиправний користолюбець, або сліпий зроду.
Коротше кажучи, він жив спокійним і мирним життям. А може, саме в цьому й криється розгадка анонімки? Якийсь зловмисник знічев’я надумав налякати його, збити з пантелику. А втім, єдине, в чому він кохається, – це полювання, і, можливо, це й послужило справжньою причиною анонімного листа. Яке заздрісне плем’я мисливці, відомо всім. Досить підбити тхора або придбати доброго пса, як мисливці починають тебе ненавидіти, навіть приятелі, які й полюють разом з тобою і ввечері заходять до аптеки побазікати. Такі завиграшки мисливських собак труять. Хазяїнові краще по випускати породистого пса гуляти самого в скверик, а то він ризикує знайти його отруєним стрихніном. Хто його знає, може, в декого стрихнін асоціювався з аптекою. І даремно, зовсім даремно: для аптекаря Манно собака – це святиня, божество, надто як він кмітливий на полюванні, байдуже, свій він чи чужий. До речі, його собакам боятися отрути нема чого. Він мав їх одинадцятеро, більшість чернейської породи. Вгодовані, доглянуті, вони гасали собі, як їм заманеться, в саду. Дивитися на них, слухати їхній гавкіт була суща втіха. Цей гавкіт не подобався, правда, сусідам, але для аптекаря він лунав справжньою музикою. Кожного пса хазяїн розпізнавав з голосу і зразу визначав, чи собака радіє, чи сердиться, чи захворів сапом.
Атож, винні тут собаки. Воно-то ніби жарт, але не зовсім: хтось вирішив його залякати, щоб у середу, єдиний його вільний день, він не пішов на полювання. Собаки в нього, що й казати, чудові, та й стрілець він, чого прибіднятися, неабиякий, щосереди влаштовує справжнє побоїще зайцям і кролям. Це може посвідчити лікар Рошо, його постійний товариш по мисливству. Він, до речі, теж стріляє без промаху, і пара хортів у нього добра. От усе й роз’яснилося… Анонімний лист потішив його марнославство, правив за своєрідний диплом його мисливських подвигів. У цю середу саме відкривається полювання, а його хочуть позбавити цієї радості: незалежно від того, припадало чи не припадало на середу це свято, для аптекаря відкриття мисливського сезону – найкращий день року.
Так обмірковуючи, хто і навіщо сфабрикував анонімку і вже зрозумівши, яка її мета, фармацевт виніс надвір плетене крісло і вмостився в затінку будинку. Навпроти, на пекучому осонні, височіла бронзова фігура Меркуціо Спано, магістра права, неодноразового товариша міністра пошт і телеграфу. Кому, як не магістрові права і не товаришеві міністра пошт і телеграфу, годилося б задуматися над походженням анонімних листів? – ущипливо втупився в статую аптекар, але ця жартівлива думка одразу змінилася почуттям гіркоти за незаслужену образу. Чужа ницість ще більше підкреслювала його власну порядність, і аптекар міг тільки побиватися, знаючи, що відповісти ницістю на ницість він нездатний.
Коли тінь Меркуціо Спано сягнула мурів замку К’ярамонте на тому боці майдану, аптекар так глибоко поринув у свої думки, аж дон Луїджі Корвая подумав, що він задрімав.
– Проснися! – гукнув він своєму знайомому.
Аптекар здригнувся і рушив по стільця для дона Луїджі.
– Ну й днина! – зітхнув дон Луїджі, важко плюхаючи на стільця.
– Сорок чотири на градуснику, – мовив аптекар.
– Авжеж, проте трошки вже похолоднішало. Згадай моє слово: вночі не обійтися без ковдри.
– Погода й та коверзує, – гірко зауважив аптекар. – І одразу ж поклав собі про погрозливе послання розповісти донові Луїджі, а той уже сам передасть новину решті друзів. – Знаєш, я одержав анонімку!
– Анонімку?
– Так, з погрозами. – Аптекар підвівся і рушив по листа.