Ще б не знати, коли Сергій Потапенко кожного стрічного веде до маленького кленка, що росте в нього біля воріт, і хвалиться: «Це моє деревце!..»
І того разу було так само. Не встиг я відчинити хвіртку, він одразу:
— Ходімо покажу…
— Твоє деревце? — здогадався я.
— Ага.
— Уже бачив… Краще поможи розв'язати задачу, в мене вона не виходить.
Але Сергій ніби й не почув про задачу.
— Ти бачив тоді, як на ньому були бруньки. А зараз отакенне листя, — він розчепірив долоню.
— І тоді, і тепер бачив.
— Та ти ж не дивився в той бік, як ішов. Я помітив… Ходімо, ходімо, не упирайся! — потягнув мене.
Довелося підкоритися, бо образиться й не допоможе розв'язати задачу. Ох і важка попалася, ніяк не розв'язується! А Сергій, хоч і задавака, математик удовий, найсильніший у п'ятому класі. Для нього будь-яка задача чи приклад — дрібничка. Одне погано: даром нікому не допоможе. Все вигоду якусь шукає. Або щоб похвалили його, або щоб чимось прислужилися, як тоді, коли залізяччя нам віддав.
— Правда, гарний? — зупинився він біля молоденького кленочка.
— Гарний, — погодився я, бо таки справді гарний: стрункий, кучерявий і зелений-зелений.
— Це мій! — запишався Сергій.
Дядько Павло — він саме йшов мимо вулицею — почув нашу розмову й зупинився.
— То, кажеш, твій кленок? — звернувся до Серія.
— Мій! — гордо кивнув головою Сергій.
— А чого він твій?
— Бо мій!.. Нам у школі сказали, щоб кожен учень осадив весною деревце, ну, я і…
— Посадив?
— Еге…
— Молодець! — похвалив дядько Павло. — Виросте кленок — красень буде на весь провулок!.. Розкажи й моєму Ігореві та ось і Романові, як треба сади ти деревця, нехай і вони посадять.