Оксана наздогнала коляску, вхопила її за ручку й завернула на тротуар.
Сестру оточив натовп. Десь узявся міліціонер, той самий, що не дозволяв Оксані і її подружкам гратися на тротуарі.
Якась товста тьотя з сумкою подумала, що це Оксана випустила коляску з немовлям, і накинулася на неї:
— Ну й гава ти! Трохи горя не заподіяла… Дивуюсь, як батьки доручають отаким няньчити дітей!..
Оксана нічого не відповіла. Стояла біля коляски і ніяк не могла віддихатися.
Та ось до натовпу пришкандибала перелякана бабуся. Вона сильно припадала на ліву ногу.
— Ой лишенько!.. Ой горенько!.. — стогнала вона. — Де моє дитятко?..
Підійшовши до коляски, вгледіла свою внучку живу-здорову й радісно схилилась до неї:
— Ти ж моя пташечко, ти ж моя крихітко…
Бабуся заспокоїлась і розповіла, як підвернула ногу, впала й випустила з рук коляску…
Міліціонер лагідно поглянув на Оксану:
— Ось кому треба дякувати, що врятувала дитину! А ви напалися на дівчинку…
— Еге ж, їй, голубоньці, їй треба дякувати, — підтвердила бабуся.
Тьоті з сумкою стало соромно, що даремно нагримала на Оксану, і вона ніяково позадкувала з натовпу.
— Скільки тобі років? — запитав Оксану міліціонер.
— Шість, — мовила стиха.
— Так ти ж герой!
— Ні, я не герой — схиливши набік голову, відповіла вона й мовби проспівала — Я — Окса-ана.
Вона щиро здивувалася: невже міліціонер не впізнав її чи, може, так швидко забув? Таж він зовсім не давно розмовляв з нею.
Міліціонер усміхнувся.
— Так, так, Оксана… Оксана… Але ти ще й герой. Справжній герой!
знають майже всі хлопці й дівчата нашої школи і нашої вулиці.