— От бачиш. І мені так само приємно і тепер, коли ти мені поміг, і тоді, коли я тобі поміг.
Дивись, таж правду дядько Павло сказав. Як же я сам не здогадався?..
ми так ми називаємо бруківку в старому провулку, в якому живуть Володька Струк і його сусід — жаднюга й не хвалько Сергій Потапенко з п'ятого класу.
Чому «весела»?
А ось послухайте.
Коли нам з Оксаною дідусь і бабуся подарували санчата і я вийшов з ними на вулицю, одразу звідкись появився Володька. Підбіг, кивнув на санчата:
— Твої?
— Мої.
— Давай разом кататися. Ти мене повозиш, я — тебе.
— Давай. Але спочатку ти мене везтимеш.
Я побоювався, щоб Володька не обдурив. Он Сергій Потапенко попросив у мене електричного ліхтарика, світив цілий вечір. Обіцяв за те зробити стрілячку і не зробив. Сказав, що не знайшов такої, як треба, трубочки.
Та Володька, як видно, не збирався обманювати.
— Нехай буде по-твоєму, — погодився він.
— Де ж ми кататимемось? — спитав я.
— Хочеш на веселу дорогу?
— Куди, куди?
— У мій провулок. Туди всі наші пішли.
— А чого там весела дорога?
— Поїхали — взнаєш.
Ми вдвох ухопили санчата за мотузок І помчали вперед.
Біля повороту в провулок Володька спинився, знову перепитав:
— Значить, домовились, я тебе везу до того кінця провулка, а ти мене назад, сюди?