— Еге ж, залізна, покручена, — повеселішав дядько Павло. — Ти звідки знаєш? Бачив десь?
— Угу, — кивнув, — у кабіні бачив. Вона під ногами в мене лежала, як ми сюди їхали.
— А-а, — знову спохмурнів дядько Павло. — Я гадав, може, ти в когось із хлопців бачив. Так наче тут не було нікого. І де вона запропастилася?..
Він ще трохи пошукав, але ручки так і не знайшов. Поїхав без неї.
«А справді, куди вона могла подітися? — дивувався я. — Не інакше, як у снігу десь лежить. Дядько Павло поклав її, хуртовина й замела».
Попросив у двірника лопату, почав розгрібати сніг у тому місці, де стояла машина.
Ось лопата наткнулась на щось тверде. Відкопав. Цеглина. Потім вийняв із замету поламаний спортивний обруч. Раптом — дзень! — вона, ручка, та самісінька, яку бачив у кабіні.
Хотів однести її Ігореві, щоб він передав батькові, але передумав і забрав до себе додому. Захотілося самому віддати.
Коли посутеніло, дядько Павло приїхав з роботи. Я загледів із вікна машину, схопив ручку й вибіг надвір.
— Ось вона, я знайшов, — простягнув дядькові Павлові.
Він дуже зрадів, похвалив мене:
— От молодець, от молодець!.. Узимку без неї ніяк не можна. Мотор холоне, доводиться прокручувати ручкою. А ще акумулятор слабенький.
Радів і я, що поміг дядькові Павлові.
Він помітив це, усміхнувся, як тоді в машині, й запитав:
— Ну, так ти, думаю, тепер уже зрозумів, чого я тебе додому підвіз?
— Ні, — похитав головою, — не зрозумів.
— Гм… Ну, добре, тоді скажи, навіщо ти шукав оцю ручку?
— Вона ж вам потрібна…
— Звичайно, потрібна. Та я не про це. Як би простіше пояснити?.. Скажи: тобі приємно було, коли я тебе віз?
— Приємно.
— А зараз, коли ти ручку мою знайшов?
— І зараз приємно.