— Домовились.
— Ну, тоді сідай.
Я умостився на санчатах, скомандував:
— Поганяй!
Володька смикнув мотузок, повернув за ріг, дико вигукнув:
— Розступи-ись!.. — і подався дорогою, яку чомусь назвали веселою.
Дорога ж була звичайнісінька, таких ще трохи лишилося в старих районах Києва. Вузька, крута, вимолена каменем. Весною, влітку і восени по ній зрідка їздять машини, мотоцикли, а зимою обминають, бо вона занесена снігом. Зате дітворі тут — розкіш! Катаються на лижах і санчатах з ранку до вечора.
Хлопці й дівчата, вчувши Володьчин крик, оглянулися й побачили мене на санчатах.
— Ура!.. Новачок! Новачок! — і одразу розступилися, пропускаючи нас.
Володька біг в'їждженою колією вниз. Санчата легко мчали згори. Він лише тримався за мотузок та стерігся, щоб не спіткнутися і не впасти.
Мені аж дух забивало від швидкої їзди. Розпашіле обличчя кололи іскорки-сніжинки, в грудях приємний холодок. Здавалося, їхав би і їхав отак безкінечно.
Та, на жаль, спуск скоро закінчився, дорога вирівнялася, добігши до іншої, широкої, асфальтованої.
— Ху! — видихнув Володька й повалився на кучугуру.
Я встав із санчат і присів біля нього.
— Здорово! Правда?
Він так задихався, що не міг відповісти, тільки головою кивнув. Коли ж віддихався, то повернув санчата в протилежний бік, сів на них.
— Ну, тепер вези ти.
Я взявся за мотузок, смикнув санчата, глянув наперед і зупинився.
— Куди везти, нагору? — спитав здивовано.
— Угу, — кивнув Володька.
— Ні, краще і я звезу тебе вниз! Як ти мене.
— Навіщо? — знизав плечима Володька: він мовби ще більше здивувався, ніж я.