Обидві історії чимось схожі між собою. Може, тим, що в тій і в тій ідеться про таку звичайну, але важливу річ, як
Надворі хуртовина.
Зіщулившись од зустрічного вітру, що жбурлявся снігом, ішов я зі школи.
Раптом повз мене прокотив «Москвич» і зупинився. Відчинилися дверцята, з кабіни визирнув дядько Павло.
— Додому? — запитав.
— Додому.
— Сідай, підвезу.
Я швиденько заліз у машину, і «Москвич», порипуючи колесами на снігу, рушив далі.
Дядько Павло стежив за рухом на вулиці й розпитував мене, як навчаюся, чи скоро вже подужаю математику і чи не загубив я знову своїх рукавиць. Просив не забувати про хворого Ігоря, бо він сам удома дуже нудьгує.
Я сидів у затишній теплій кабіні, відповідав на його запитання, обіцяв ще частіше провідувати свого друга і дивувався, чого це дядькові Павлові захотілося мене теж підвезти. Адже я не просився. Чудний якийсь!..
Врешті зважився, запитав:
— Дядю, чого ви мене везете?
— Що, що? — не зрозумів дядько Павло.
— Ну, чого ви захотіли підвезти мене додому?
— А-а, ти он про що, — усміхнувся він, не відводячи очей від дороги. — А ти думаєш чого?
— Не знаю.
— Тоді подумай ще, може, догадаєшся.
Думав я, думав, але здогадатися не міг.
Та яка б там була причина, мені все одно приємно, що він так зробив.
Пообідавши, я зайшов до Ігоря. Йому вже покращало, температура була нормальна, горло не боліло. Лікар сказав, що днів через три-чотири можна йти до школи, Я розповів про шкільні новини, продиктував домашні завдання і пообіцяв увечері ще навідатися, як приведу Оксану з дитсадка і мама повернеться з роботи. Потім я вийшов на вулицю погуляти.
«Москвич» все ще стояв у дворі, а засмучений дядько Павло ходив довкола нього і щось шукав. Виявилося, він завів ручкою машину, прогрів мотор і хотів уже їхати, але несподівано кудись поділася заводна ручка.
— Це яка ручка — така залізна, покручена? — запитав я.