– О, безперечно! Я, правда, не маю звички весь час озиратися чи там що, але роботу я закінчую тут у різний час, виходжу коли раніше, коли пізніше, і по дорозі до автобусної зупинки за мною щодня слідкує якийсь чоловік, сідає в той самий автобус і виходить там, де й я. Щодня той самий чоловік.
– Це той автобус, що йде по Медісон-авеню?
– Ні, по П’ятій авеню. Я живу у Вілліджі.
– І коли це почалося?
– Напевно не скажу. Вперше я помітила того чоловіка в понеділок після різдва. Він никає тут і вранці, я бачу його й вечорами, коли виходжу на вулицю. Я не знала, що це робиться саме так. Я думала, коли вже за людиною стежать, то намагаються робити це непомітно.
– Це коли як. Іноді навпаки – зумисне роблять так, щоб людина помічала. Це називається «відкрите стеження». Ви можете описати мені того чоловіка?
– Звичайно. Дюймів на шість-вісім вищий від мене, на вигляд йому років тридцять чи трохи більше, вузьке обличчя з квадратним підборіддям, тонкий довгий ніс і вузькі рівні губи. Очі зеленувато-сірі. Він завжди в капелюсі, отож який у нього чуб, я не бачила.
– Ви коли-небудь з ним розмовляли?
– Ні, звичайно.
– Ви зверталися до поліції?
– Ні, адвокат не радить. Адвокат місіс Бранер. Він сказав, що коли це ФБР, то вони завжди можуть прикритися перевіркою на благонадійність.
– Можуть. І так і роблять. До речі, це не ви порадили місіс Бранер розіслати книжку?
Міс Дакос здивовано звела брови. Вони були в неї рівні, як шнурки.
– Ні, звичайно. Я тоді її навіть іще й не читала. Книжку я прочитала потім…
– Після того, як за вами почали стежити?
– Ні, після того, як місіс Бранер вирішила її розіслати.
– Ви не знаєте, хто порадив місіс Бранер це зробити?
– Я не певна, чи їй узагалі це хтось порадив. – Вона всміхнулася. – Я гадаю, в тому, що ви ставите мені такі запитання, немає нічого дивного – адже ви детектив. Але мені здається, про це краще запитати в самої місіс Бранер. Навіть якби я знала, що це їй хтось порадив, то не думаю…
У передпокої почулися кроки, і нарешті з’явилася місіс Бранер. Коли вона ввійшла, я підвівся, те саме зробила й Сара Дакос. Потім я ступив назустріч господині, потис простягнену руку, а коли вона сіла за другий стіл, я поміняв крісло. Вона глянула мимохідь на купу паперів, прикладених прес-пап’є, відсунула їх набік і промовила до мене:
– Я, мабуть, повинна вам подякувати, містере Гудвін. І не просто подякувати.
Я похитав головою:
– Ні, ви нічого не повинні. Однак тепер це не має значення – чек уже оплачено. Хоч я й був проти цього. Але тепер ми взялися за справу, і я вже працюю. – Я дістав з кишені те, що прихопив з шухляди свого столу, й передав місіс Бранер. Це був аркуш паперу, де я надрукував: