«М-ру Hipo Вулфу, 35-та вулиця, Зах., 914, Нью-Йорк, 1.
6 січня 1965 р.
Шановний сер!
На завершення нашої розмови цим листом я уповноважую мас діяти в моїх інтересах у справі, яку ми вчора обговорювали. Я вважаю, що Федеральне бюро розслідувань несе відповідальність за шпигування за мною, моєю сім’єю та моїми знайомими. Причини цього я вам пояснила. Та незалежно від того, хто несе за це відповідальність, я доручаю вам провести розслідування і докласти всіх зусиль, щоб припинити стеження. Незалежно від наслідків вашої роботи, я зобов’язуюсь не вимагати назад виплачених вам як аванс 100 000 доларів. Всі витрати, пов’язані з моєю справою, я оплачуватиму окремо, і якщо ви досягнете бажаних для мене наслідків, я виплачу гонорар, суму якого ви назвете самі.
Речел Бранер».
Вона перечитала листа двічі, спершу нашвидку, потім неквапно й уважно. Нарешті підвела голову.
– Я маю це підписати?
– Так.
– Я не можу. Я ніколи не підписую того, чого не читав мій адвокат.
– Подзвоніть йому і прочитайте по телефону.
– Але ж мій телефон підслуховують!
– Я знаю. Проте коли ФБР стане відомо, що ви дали повну свободу дій Hipo Вулфу, то воно, можливо, трохи вгамується. Так і поясніть своєму адвокатові. Я не кажу, що у ФБР усі ставляться до Вулфа святобливо – для тієї контори взагалі немає нічого святого, однак вони знають про нього чималенько. Кінець кінцем гонорар має визначити він, і ця умова все виправдує. Адже в листі стоїть: «… якщо ви досягнете бажаних для мене наслідків…» Отже, ви самі вирішите, чи досягне Вулф того, що ви хочете. Виходить, зараз ви не підписуєте чека, у якому не проставлено цифри. Адвокат не може не погодитися з цим листом.
Місіс Бранер прочитала листа втретє, потім утупилася своїми темно-карими очима в мене.
– Ні, я не можу цього зробити. Мої адвокати не знають, що я була в Hipo Вулфа. Мого вчинку вони не схвалять. Про це не знає ніхто, крім міс Дакос.
– У такім разі, ми не знаємо, як діяти далі. – Я звів руку. – Послухайте, місіс Бранер. Містер Вулф навряд чи візьметься виконувати ваше доручення, не маючи на руках такого паперу. А що, коли обставини зміняться і вам забагнеться кинути все й залишити його виплутуватись самого? Що, коли ви спробуєте ухилитися від справи, для якої його найняли, і зажадаєте повернути аванс?
– Я цього не зроблю, містере Гудвін. Я не з полохливих.
– Гаразд. Тоді підпишіть.
Місіс Бранер подивилася на листа, потім на мене, тоді знов на листа і нарешті на міс Дакос.
– Ось що, Capo, – промовила вона, – зніміть копію.
– Копія в мене є, – сказав я і подав їй ще один аркуш.
Господи, вона заходилася читати ще й другий примірник! Видно, добре ж її вимуштрував чоловік чи адвокати після його смерті. Нарешті місіс Бранер узяла зі столу ручку, підписала перший примірник, і я забрав його собі.
– То містер Вулф тому й хотів, щоб ви зайшли до мене сьогодні вранці? – запитала вона.