– Тоді по ньому таки треба дати щигля. – І я підхопив на виделку шматок ковбаси.
Коли я поснідав і рушив до кабінету, Фріц уже заспокоївся. Отже, з меню все буде гаразд, принаймні сьогодні. Витираючи з столів пилюку, відриваючи з календарів учорашні аркуші, проглядаючи пошту – здебільшого нічого цікавого, – я міркував про те, як здійснити один експеримент. Набравши номер якогось телефону – скажімо, квартири Паркера, – я спробував би взнати, чи підслуховують наш телефон. Цікаво, чи ФБР уже відреагувало на наш дзвінок місіс Бранер? Однак від свого наміру я все ж таки відмовився. Я вирішив суворо додержуватись інструкцій. Виконуючи їх, я дістав із шухляди свого столу записник та ще дещо, відчинив сейф і взяв чек, потім зазирнув на кухню і попередив Фріца, щоб не ждав мене на ленч, зняв у коридорі з вішалки пальто й капелюх і вийшов на вулицю.
Не поспішаючи, я рушив у бік східної частини міста. Помітити за собою «хвоста», навіть досить досвідченого, зовсім не важко, особливо зимового дня, коли дме холодний, поривчастий вітер і перехожих на вулиці зовсім мало. Але тепер ФБР, видно, знало, куди я йду, отож нащо завдавати собі зайвого клопоту?! В банку на Лексінгтон-авеню я із задоволенням помітив, як трохи розширились очі в касира, коли той глянув на мій чек. Це було задоволення, яке відчуває багатій. Вийшовши з банку, я попростував до житлових кварталів міста. Йти треба було милі зо дві, проте годинник показував усього двадцять хвилин на одинадцяту, гуляти я люблю, а якщо за мною і вчепився «хвіст», – що ж, пройтися, подихати свіжим повітрям не завадить і йому.
П’ятиповерховий кам’яний будинок на Сімдесят четвертій вулиці між Медісон-авеню та Парк-авеню був щонайменш удвічі більший за будинок Hipo Вулфа, однак не такий темний. Три східці вели до солідних парадних дверей, але за ними були ще одні, зроблені у вигляді засклених залізних граток. Одягнений у чорне, вузькогубий чоловік відчинив їх тільки після того, як я назвав своє ім’я. Він провів мене через вестибюль до прочинених дверей ліворуч і знаком запросив увійти.
Це був невеликий кабінет – шафи з картотеками, сейф, два письмових столи, полиці, столик із безладно розкиданими паперами. Над столиком на стіні висіла збільшена фотографій «Будинку Бранера». Я швидко окинув очима кімнату і спинив погляд на жіночому обличчі – обличчі, справді вартому уваги. Молода жінка сиділа за одним із письмових столів. Погляд її карих очей зустрівся з моїм.
– Я Арчі Гудвін, – відрекомендувався я.
Вона кивнула головою.
– А я Сара Дакос. Сідайте, містере Гудвін. – Вона взяла трубку, натисла кнопку і сказала комусь по телефону, що я прийшов, тоді поклала трубку й промовила: – Місіс Бранер скоро зійде сюди.
– Ви давно служите в місіс Бранер? – поцікавився я, сідаючи.
Вона всміхнулась і промовчала.
– У мене така робота, – пояснив я і також усміхнувся. Дивлячись на неї, всміхатися було не важко. – То все ж таки, давно?
– Майже три роки. Хочете знати точніше?
– Можливо, потім. Я маю зачекати місіс Бранер?
– Не конче. Вона попередила, що ви будете мене розпитувати.
– Тоді я так і вчиню. Що ви робили раніше?
– Була стенографісткою в «Корпорації Бранера», а потім секретаркою містера Томпсона, віце-президента.
– Ви працювали коли-небудь у державних закладах? Скажімо, у ФБР?
Вона знов усміхнулась:
– Ні. Ніколи. Коли я прийшла в «Корпорацію Бранера», мені було двадцять два роки. Тепер мені двадцять вісім. А ви що – нічого не записуєте?
– У мене все отут. – Я постукав себе пальцем по лобі. – Чому ви гадаєте, що ФБР стежить за вами?
– Я не знаю – ФБР це чи ні. Та, мабуть, таки воно, бо більше нема кому.
– Ви певні, що за вами стежать?