«Хіба сьогодні неділя? — здивувався доктор. — Не думаю. Сьогодні вівторок». Доктор підійшов ближче. Вся площа була заповнена народом. Доктор побачив ремісників у сірих сукняних куртках з зеленими вилогами; моряків з обличчями кольору глини; заможних городян у барвистих жилетах та їхніх дружин, спідниці яких нагадували кущі троянд; торговців з карафками, лотками, морозивницями і жаровнями; худих вуличних акторів, зелених, жовтих і строкатих, неначе зшитих із клаптикової ковдри; зовсім маленьких хлоп'ят, які тягли за хвости рудих веселих собак.
Усі юрмились перед міською брамою. Величезна, висока, як будинок, залізна брама була наглухо зачинена.
«Чому зачинена брама?» — здивувався доктор.
Натовп вирував, усі голосно розмовляли, кричали, лаялись, сварилися, але до пуття нічого не можна було второпати. Доктор підійшов до молодої жінки, що тримала на руках товсту сіру кішку, і спитав:
— Будьте ласкаві, поясніть, що тут відбувається? Чому людей так багато, яка причина їх хвилювання і чому зачинена міська брама?
— Гвардійці не випускають людей з міста…
— Чому ж їх не випускають?
— Щоб вони не допомогли тим, які вже вийшли з міста і пішли до Палацу Трьох Товстунів.
— Я нічого не розумію, громадянко, і прошу мені вибачити…
— Ой, та невже ви не знаєте, що сьогодні зброяр Просперо і гімнаст Тібул повели народ, щоб взяти штурмом Палац Трьох Товстунів?
— Зброяр Просперо?
— Так, громадянине… Вал високий, і по той бік засіли гвардійські стрільці. Ніхто не вийде з міста, і тих, що пішли із зброярем Просперо, палацова гвардія переб'є.
І справді, гримнуло кілька дуже далеких пострілів.
Жінка впустила товсту кішку. Кішка ляпнулась на землю, як сире тісто. Натовп заревів.
«І я проґавив таку значну подію, — подумав доктор. — Щоправда, я цілий місяць не виходив з кімнати. Я працював на самоті. Я нічого не знав…»
У цю мить десь ще далі вдарила кілька разів гармата. Гуркіт застрибав, як м'яч, і покотився по вітру. Не тільки доктор злякався і поспішно відступив на кілька кроків — весь натовп шарахнув і розвалився. Діти заплакали; голуби розлетілися, залопотівши крилами; собаки присіли і почали вити.
Залунала сильна гарматна стрілянина. Гармидер знявся страшенний. Натовп насідав на браму і кричав:
— Просперо! Просперо!
— Геть Трьох Товстунів!
Доктор Гаспар зовсім розгубився. Його помітили у натовпі, адже багато городян знало доктора в обличчя. Дехто кинувся до нього, немовби шукаючи захисту. Але доктор сам мало не плакав.
«Що там робиться? Як дізнатися, що там робиться, за міською брамою? Може, народ перемагає, а може, всіх уже перестріляли!»
Чоловік десять побігли в той бік, де від площі починалися три вузенькі вулички. На розі стояв будинок із високою старовинною баштою. Разом з іншими доктор вирішив вилізти на башту. Внизу була пральня, схожа на лазню. Там було темно, як у підвалі. Вгору вели кручені сходи. У вузенькі віконечка пробивалось світло, але його було мало, і всі піднімалися повільно, з великими труднощами, тим більше, що сходи були дуже старі, з поламаними поручнями. Неважко уявити, з якими зусиллями і хвилюванням доводилось підніматись докторові Гаспару на самий верх башти. В усякому разі, ще на двадцятій сходинці у темряві пролунав його крик: