— Ми не хочемо будувати плахи для ремісників і рудокопів! — обурювалися теслярі.
— Це наші брати!
— Вони йшли на смерть, щоб визволити всіх, хто працює!
— Мовчати! — кричав начальник конвою таким страшним голосом, що від крику падали дошки, привезені на площу. — Мовчати, або я накажу шмагати вас канчуками^
Зранку юрби людей з усіх кінців місті посунули до Площі Суду. Дув сильний вітер, летіла пилюка, вивіски гойдались і рипіли, капелюхи злітали з голів і котилися під колеса швидких екіпажів.
В одному місці через вітер сталася зовсім неймовірна пригода: продавця дитячих повітряних куль підняли кулі в повітря.
— Ура! Ура! — кричали діти, спостерігаючи фантастичний політ.
Вони плескали в долоні: по-перше, видовисько було цікаве само по собі, а по-друге, деяка приємність для дітей полягала в неприємності становища літаючого продавця куль. Діти завжди заздрили цьому продавцеві. Заздрощі — погане почуття. Але що зробиш! Повітряні кулі, червоні, сині, жовті, здавалися прекрасними. Кожному хотілося мати таку кулю. Продавець мав їх цілу купу. Але чудес не буває! Жодному, навіть найслухнянішому, хлопчикові, жодній дівчинці, навіть найуважнішій, продавець жодного разу в житті не подарував жодної кульки. Ні червоної, ні синьої, ні жовтої.
Тепер доля покарала його за черствість. Він летів над містом, повиснувши на шворці, до якої були прив'язані кулі. Високо в прозорому синьому небі вони нагадували чарівне літаюче гроно різнобарвного винограду.
— Рятуйте! — кричав продавець, ні на що не сподіваючись і дриґаючи ногами.
На ногах у нього були солом'яні, надто великі для нього постоли. Поки він ходив по землі, все було гаразд. Для того, щоб постоли не спадали, він човгав ногами по тротуару, як ледащо. А тепер, опинившись У повітрі, він не міг уже вдатися до цих хитрощів.
— Чорт забери!
Купа куль, звиваючись і поскрипуючи, гойдалася по вітру.
Один постіл таки злетів.
— Глянь! Китайський горіх! Китайський горіх! — кричали діти, що бігли внизу.
Справді, цей постіл чимось нагадував китайський горіх.
Вулицею в цей час проходив учитель танців. Він здавався дуже елегантним. Він був довгий, з маленькою круглою головою, з тонкими ніжками — схожий чи то на скрипку, чи то на цвіркуна. Його делікатний слух, що звик до журливого голосу флейти і ніжних слів танцюристів, не міг стерпіти веселого галасу дітвори.
— Не галасуйте! — розсердився він. — Хіба можна кричати! Висловлювати радість треба красивими, мелодійними фразами… Ну, наприклад…
Він став у позу, але не встиг навести прикладу. Як і кожний учитель танців, він мав звичку дивитися, головним чином, униз, під ноги. Ба! Він не побачив того, що робилося вгорі.
Постіл продавця упав йому на голову. Голівка в нього була маленька, і великий солом'яний постіл прийшовся на неї, як бриль.
Тут уже й елегантний учитель танців заволав, як погонич ледачих волів. Постіл закрив половину обличчя.
Діти схопилися за животи: