— Так, так!
— Ви його тут не забули, — рішуче відповіла дівчина, — я б його знайшла і знала б, як то ми завжди знаємо і повертаємо все, що покупці часами забувають у нас… Але зараз я вас дещо запитаю. Що робите, коли на Святвечір почуваєтесь самотнім? Чи є спосіб невідчутно зникнути з цього світу?
Він спантеличено дивився на неї. Її вії чіплялися за брови і творили там безлад. З її очей було видно, що вічність несиметрична. Спитав її:
— Чи ви мали колись дочку? Давно. Перед багатьма, багатьма роками.
— Маєте на увазі, чотири тисячі років тому? Можливо, мала. Але тепер її не маю. І тому я на свята залишаюся сама. Не бажаєте прийти на Святвечір до мене, щоб її постерегти?
— Кого?
— Таж ту дочку, якої я не маю. Ось вам моя адреса.
— З великою радістю, — мовив молодик, поцілував продавщицю у вухо і рушив до виходу. У дверях зупинився і додав:
— Я знаю її ім’я.
— Чиє?
— Таж тієї дочки, якої не маєте. Звалася Ніферуре.
Панна Хатшепсут любила тварин, особливо котів, імпортні парфуми та екзотичні квіти. Але на ті її уподобання не вистачало коштів. Не мала грошей навіть на якесь кишенькове щеня. На Святвечір ледве придбала рибу і локшину, щоб зготувати їх із маринованими сливами. Про подарунки, безумовно, не могла навіть подумати. Коли вже закінчила приготування вечері, одягнулася, тушшю поглибила внутрішні кути очниць, щоб віддалити їх від носа, а зовнішні клинці повік продовжила контурним олівцем майже до самих вух. Навколо чола намотала стрічку. Верхня губа була рівно підмальована, а нижня підкреслено вивернута. Відчула себе добре, задоволена своїм виглядом. Ніби перед якимось завойовницьким походом. Підійшла до вікна і кинула погляд на ріки.
— Хмари пройшли над водою, — зробила висновок.
Потім уважно розгорнула золотистий папір і вийняла скляного слимака. Не подобався їй сріблястий пісок, яким була наповнена скляна черепашка. Вона обережно вийняла воскову заглушку і вміст слимака витрясла в умивальник. Потім вимила черепашку, висушила і наповнила своїм запахущим блакитним порошком для купелі. Потім повернула на місце воскову заглушку з ґнотиком. Слимака знову можна було використовувати як декоративну свічку, і він чудово поблискував своєю блакитною утробою. Колір слимака тепер нагадував очі молодика, на чий візит вона чекала.
— Атлантида-блакить, — мовила дівчина і здивувалася від тих слів.
— Дурниці, — сказала сама собі. — Звідки ти знаєш, що то «атлантида-блакить»?
За якусь хвилину скляний слимак знову був у своїй коробці, загорнутий золотистим папером і обмотаний стрічкою з бантиком. Готовий до вручення в якості презента.
Якраз задзеленчав дзвінок над дверима. Візитер приніс вино. І той теплий голос. Вона його посадила за стіл і сама сіла навпроти нього. Взяла чотири горіхи і кинула їх на чотири сторони, хрестячи кімнату. Тоді з шуфляди вийняла коробку зі скляним слимаком і вручила йому її.
— Це тобі різдвяний подарунок від мене, — мовила і поцілувала його.
Його очі зблиснули і він, як дитя, тремтячи від збудження, розгорнув золотистий папір і вийняв скляного слимака. На його обличчі відбилася бентега.
— Не може бути, щоб ти не знав, що там у коробці? — спитала панна Хатшепсут.
— Не знав, — у відповідь.