— Нема нічого?
— Нічого! — здивовано розкрив рота Ногавичка.
— Тоді пішли далі.
Так продовжувалося цілий день. Пан Пийтер викопав добрий десяток ям. І як тільки вони наповнювались водою, Чорт питав:
— Нема?
— Нема!
— Пішли далі.
Під вечір Ногавичка уже не чув тіла. Руки його тремтіли, долоні кривавились, серце, здавалося, давно згасло. Піт заливав Ногавичці очі, в голові вертілися земля і небо. Кілька разів здавалося, що й сонце почало падати над болотом. Нарешті пан Пийтер не витерпів і сів, безсилий, біля однієї з копанок.
— Чого ти хочеш? — спитав Ногавичка потрісканими губами.
— Нічого. Я, пане Пийтер, просто хотів Вас переконати, що золота у мене нема і не знаю, де воно.
— О-о-о-го-го-го!.. — затремтіло в грудях пана Ногавички, і він гепнувся в калюжу.
— Згинь, нечиста сило! — прохрипів, піднявшись весь у грязюці. — Згинь! Згинь навіки у цих болотах і більше не вертайся!
— Як собі хочете, пане Пийтер, — навдивовижу спокійно відповіло Чортеня.
При цих словах воно симпатично кліпнуло оком, закрутилося на хвості і зникло в болоті.
…Ішов пан Ногавичка додому, як сліпий, хитаючись з боку на бік. Перед очима весь час пливли жовто-червоні кола. Лопату кинув посеред дороги, але від того не полегшало. У Ногавички було відчуття, немов його запрягли у прирічанську гору і мусить її тягти за собою, як великий грішник.
“Ото квартиранта собі нажив…” — гризли думки.
Пан Пийтер за своєю журбою і не помітив, як із яруги виринув вершник і направив коня до нього.
“Лазар, солодка голова, гагітатор…” — подумав їдко.
— Здоровенькі були, Петре Степановичу, — привітався голова колгоспу Дмитро Лазар, скочивши з коня.
— Дай Боже, — в’яло відповів Ногавичка.
— Де були?
— Ходив біду свою топити.